Їм дозволили дожити до 45-ти
Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження драматурга, письменника, режисера, громадського діяча, газетяра і редактора, освітянина і педагога Миколи Куліша – одного з представників блискучої плеяди українських митців «розстріляного відродження», який став черговою жертвою сталінського терору.
Їх була ціла армія: із майже 300 українських письменників, які працювали у 1930-х роках, живим лишився кожен десятий. Когось розстріляли, когось замордували в таборах або ж випустили калікою після тривалого ув’язнення.
Цей потужний загін найталановитіших людей свого часу, цвіт української нації, єдиною виною якого була любов до рідної землі, до материнського слова, пішов із життя в розквіті творчих сил не з Божої волі, провидіння чи нещасного випадку. Їм вкоротив віку, дозволивши дожити заледве до 45 років, диявол у людський подобі, який розкрутив маховик смерті й перемолов мільйони чужих доль.
У такий спосіб кривавий режим намагався викосити під корінь навіть паростки національного відродження, аби вони не проросли в майбутньому. Закатав під товстим шаром індустріалізації, колективізації, соцреалізму пам’ять про українську еліту. Понад півстоліття каралася будь-яка згадка про розтерзаних поводирів нації, не кажучи вже про спроби втілити їхні ідеї в життя.
Микола Куліш не з тих, хто активно боровся проти радянської влади. Він навіть був її частиною: боронив зі зброєю в руках від денікінців, розбудовував місцеві органи управління, налагоджував систему освіти, вступив у ряди компартії. Щоправда, робив усе це під національним кутом зору, що врешті й призвело до його особистої трагедії.
Сприйнявши революційні ідеї, і пов’язуючи з ними надію на побудову гуманістичного і справедливого суспільства, щиро працював на цих теренах. Прозріння приходило поступово. Організовуючи школи, він багато подорожував і по можливості дбав про учнів та вчителів під час голоду 1921—1922 років.
Події того періоду Куліш змалював у документально-нарисовій повісті російською мовою «По весям и селам», де використав елементи художньої оповіді, публіцистичні міркування, документалізовані спостереження, і з їхньою допомогою описав голод у Таврії. Цій темі присвячена й п’єса «97», постановка якої у 1924 році на харківській сцені принесла авторові широке визнання. Вже 1925 року, лише за рік після написання, “97” було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США.
Драматург стає членом письменницької спілки «Гарт» і продовжує працювати на освітніх теренах: в Одесі, а згодом у Харкові на посаді інспектора шкіл. Цікавиться культурним, літературним і мистецьким життям України, вступає до літературної організації «ВАПЛІТЕ».
У Харкові знайомиться чи не з усіма визначними діячами української літератури. З-поміж колег по перу вирізняв й особливо цінував дружбу з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною та Юрієм Яновським. Ті часто заходили на гостини до Миколи Куліша – на рибу або на пироги, які смачно готувала його теща.
А ще драматург плідно співпрацює з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом. У цьому творчому тандемі були створені чотири шедеври: комедія “Так загинув Гуска”, яку, на жаль, не випустила цензура; трагікомедія “Народний Малахій”, сатирична комедія “Мина Мазайло” (1929) і соціально-психологічна драма “Маклена Ґраса” (1933), які для обох митців стали вершинами творчої майстерності.
З середини 1920-х років Микола Куліш поступово стає однією з центральних постатей українського літературного, громадського і мистецького життя, посідає першу сходинку в тодішній українській драматургії. Понад рік очолює «ВАПЛІТЕ», входить до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкується в альманасі «Літературний ярмарок», стає членом президії нового літературного об’єднання «Пролітфронт». 
Та після перших років перебування у Харкові ейфорія минула й Кулішеві на початку 1930-х років довелося ознайомився не лише зі зворотною стороною навколомистецького життя, а й стикнутися з нищівною критикою своїх творів, які донедавна були досить популярними.
Публіка та вищі ешелони влади категорично не сприйняли драму «Маклена Граса». Тричі на вимогу влади Микола Куліш та Лесь Курбас пробували підкорегували п’єсу та виставу, але переробити її в «потрібному» ключі не змогли. Та й інші твори — спочатку “Народного Малахія”, а згодом і політичну комедію “Мина Мазайло” репертуарна комісія заборонила.
Однак ні жорстка критика, ні заборони не змінили поглядів драматурга. «Як член партії і громадянин, я не можу оминути проблеми і не хочу розв’язувати її в білих рукавичках, — відкрито заявив він колегам і недоброзичливцям. — Навіть у подальших своїх п’єсах (а я їх писав і писатиму за певним тематичним планом) я однаково відбиватиму й освітлюватиму національну проблему. Рекомендую це робити і вам».
Після таких заяв на радянську сцену не потрапила жодна п’єса Миколи Куліша. А тут ще й скандал з новим твором – п’єсою “Патетична соната”, написаною у відповідь на булгаківські “Дні Турбіних”, якими захоплювався Сталін. П’єсу негайно заборонили в Україні. Але її несподівано поставив один з найзнаменитіших радянських режисерів Олександр Таїров на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем’єру членів уряду.
Успіх вистави був неймовірний. Однак тішитися довелося не довго. Бо якщо спочатку репліки головного героя на кшталт «… хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора!» не виглядали крамольними, то вже через три місяці виставу зняли з репертуару через «апологію українського буржуазного націоналізму». А газета «Правда» взагалі назвала «Патетичну сонату» «націоналістичною контрабандою» і запропонували зробити суворі й нещадні висновки про її автора.
На початку 1933 року, цькований з усіх боків, Микола Куліш залишив Харків і подався у мандри рідним краєм: побував на малій батьківщині, в Чаплинці, сходив Дніпровський повіт, перебрався в іншу губернію. Бачив як голодомор викошував мільйони співвітчизників, як «по дорогах лежать пухлі й мертві люди. По селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже сил рухатися»…
А тим часом у столичному Харкові ситуація вкрай загострилась. Ось як про це пише драматург, критик і перекладач Іван Сенченко: «Котилися безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох боків патрулювався філерами… Хто залишився, ходили як приречені, з валізами напоготові».
І хоча у вересні 33-го Микола Куліш та Лесь Курбас ще встигли показати прем’єру третьої спільної вистави «Маклена Ґраса» на сцені «Березолю», це була остання п’єса драматурга, яку побачила публіка. Вже після сьомого показу виставу заборонили, а «Березіль» ліквідували.
Фінал цього зрежисованого владою дійства був трагічним: Курбаса заарештували ще в грудні зловісного 1933-го, а на Куліша весь 1934-й рік тривало оскаженіле гоніння у пресі та на різного рівня партійних зібраннях. Дійшло до того, що одному з організаторів літературного процесу в Україні навіть не видали мандат на 1-й Всесоюзний з’їзд радянських письменників, що відбувся в Москві у вересні 1934-го. Там його назвали буржуазно-націоналістичним драматургом, чиї п’єси «є відверто націоналістичними і ворожими».
Невдовзі зацькованого митця позбавили партквитка, тож арешт був логічним продовженням розіграної кривавим режимом вистави. Куліша звинуватили в приналежності до націоналістичної терористичної організації й після численних допитів, які супроводжувалися тортурами, ув’язнений визнав себе «членом націоналістичної групи ОУН».
Вже в березні 1935 року відбувся судовий процес у справі «українських есерів-боротьбистів» над 17 заарештованими, яких звинуватили у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту проти Сталіна та його найближчих соратників.
Усіх 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі тяжко хворого на сухоти Миколу Куліша 28 березня 1935 року, засудили до семи-десяти років позбавлення волі. А вже 1937-го більшості бранців після нового суду (процес “боротьбистів-2”) вирок переглянули і змінили на… розстріл. 3 листопада цього ж року за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області драматурга розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.
Реабілітували безневинну жертву в серпні 1956 року «за відсутністю складу злочину». Та чи є це виправданням злодіянь кривавого сталінського режиму, який голодоморами знищив мільйони українців, а масовими репресіями позбавив націю її еліти?
Спробуємо на прикладі Миколи Куліша зрозуміти, кого втратила Україна, кого втратили всі ми? Виявляється — одного з найяскравіших та найоригінальніших українських драматургів першої половини минулого століття, який був серед засновників національної модерної драматургії, й чиї п’єси нічим не поступаються кращим світовим зразкам.
Їхня тематика і стиль надзвичайно широкі. Тут і реалістично-побутові твори про село, і комедія-фарс з експресіоністичними рисами, і гостра сатира на партійних кар’єристів, і комедія з елементи символізму, і мелодрамами, у яких ідеться про переродження революційної ідеї, катастрофу фанатизму.
Творчою вершиною автора є п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», в яких висвітлюється облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. Сюди ж можна зарахувати й «Патетичну сонату», де показано боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної.
У п’єсах Куліша часто переплітаються комедійне й трагедійне начало та все чіткіше окреслюється думка про соціалізм як “хвору мрію”, утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент.
Цей експеримент можна було припинити, якби влада не була одержима терором. Не сталося. І Україна з пут російської імперії потрапила в лещата радянської. Обидві нищили найменші прояви національної свідомості й навіть шукали їх там, де все вишкребли до дна. Нині геноцид нашого народу продовжує московитський осколок імперії, який спровокував повномасштабну війну.
