Він не їхній, а наш
В «Большой российской энциклопедии» Василю Каразіну присвячена чимала стаття, де його називають «российским государственным деятелем, публицистом и просветителем». Мабуть, саме як своєму «соотечественнику» рашисти нині й «отблагодарили» за подвижницьку працю, стерши з лиця землі частину його рідного Харкова, і розбомбивши його дітище – місцевий університет.
Дивуватися тут нічому, адже в імперії зла завидна спадковість: за доби СРСР було спустошено склеп-поховання вченого у Миколаєві. І тоді, і тепер не пропадало бажання красти та присвоювати собі імена чужих знаменитостей. У їхньому числі й В. Каразін – видатний український вчений, винахідник, засновник Харківського університету, зачинатель мережі метеорологічних станцій у тодішній імперії. А ще – ініціатор створення одного з перших у Європі міністерств народної освіти, автор ліберальних проєктів реформування державного устрою і окремих галузей народного господарства, зокрема, земельного.
Ученому також належать численні відкриття в галузі органічної та неорганічної хімії, агрономії, селекції, конструювання сільськогосподарських машин. Він автор близько 60 наукових праць.
Як бачимо, досягнень у різних сферах життєдіяльності у В. Каразіна набагато більше, ніж зазначено в енциклопедії ворожої держави. Та й до неї він має лише той стосунок, що народився, жив і творив, у часи, коли його рідний край – Слобожанщина, як і значна частина України, були поневолені «собирателями земель».
Чи то напівгрек, за іншими даними напівсерб (батько зі стародавнього шляхетного роду Караджи), мати – Варвара Коваленко – донька козацького сотника Харківського полку, вчили хлопчика у родовому маєтку до 10-річного віку. А потім (аж до 17 років) знання він здобував у приватних пансіонах Кременчука та Харкова.
Вступивши на військову службу 1791 року, В. Каразін паралельно відвідував лекції у Гірничому корпусі, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами. І вже восени 1795-го залишив військову службу, щоб «займатися точними науками».
Оселився у своєму маєтку в селі Кручик, де одружився з дівчиною-кріпачкою. Цей шлюб шляхетне оточення не визнавало. Тож кілька років жив замкнуто, ведучи наукову роботу. Переконаний «західник», чий світогляд формувався під впливом творів Г. Сковороди, з яким був знайомий з дитинства, В. Каразін мріяв назавжди виїхати за кордон, щоб «серед просвіченого суспільства… живити свою мораль».
Але покинути межі Росії без спеціального дозволу імператора було неможливо. Спроба втекти закінчилася невдачею: 1798 р. В. Каразіна, його вагітну дружину і слугу схопили й запроторили на гауптвахту. Та випереджаючи офіційне донесення, він естафетою надіслав листа імператорові Павлу й так пояснив свої наміри: «Я волів позбавитись Вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною».
Такий зухвалий вчинок і відверте пояснення спонукали імператора до несподіваного рішення: В.Каразін замість покарання отримав посаду в державній скарбниці. А вже після убивства імператора Павла, коли трон посів його старший син Олександр І, який нібито був лібералом, вчений марно повірив у його щирі наміри і подав новому правителю свій проєкт політичної та економічної перебудови імперії.
Спочатку здалося, що цар сприймає ідеї реформатора, оскільки той стає його радником і отримує високу посаду. Саме в цей недовгий період В.Каразіну вдалося заснувати Міністерство просвіти, університет у Харкові (1805 р.). Але жага до практичної діяльності, до швидкого впровадження своїх ідей в життя зіграла з ним злий жарт. Наразившись на тяганину, хабарі, злодійство, він наживає могутніх ворогів і починає дошкуляти імператору та його прибічникам критикою, докорами, звинуваченнями.
Невдовзі двору це набридло і В.Каразіна відправляють у відставку, виславши зі столиці у родовий маєток. Але й звідти він пише листи, проекти, повідомлення до імператора, за що потрапляє під нагляд поліції. Згодом це вилилося в заборону жити в столицях, пізніше й в ув’язнення в тюрмах-фортецях.
Однак і це не зламало вченого. Він займається громадською діяльністю, створює Філотехнічне товариство (1811–1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості. Намагається залучити до наукової та суспільної діяльності широкі кола дворянства семи південних губерній, поставивши за мету сприяти розвитку та поширенню нової сільськогосподарської техніки, агрономії, раціональних методів ведення тваринництва.
Окрім того В.Каразін переймається народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями. Не полишає й критику існуючого суспільного ладу, за що знову був ув’язнений, а після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку.
Ось як характеризував діяльність ученого його сучасник О. Герцен у журналі «Колокол»: «Невтомна діяльність Каразіна і глибочезна, наукова освіта його були вражаючими: він був астрономом, хіміком, агрономом, статистиком… моторним чоловіком, який вносив у будь-яке питання зовсім новий погляд і цілком правильне домагання».
І якщо можновладці не цінували такий багатогранний талант, то серед наукового світу В.Каразін користувався великим авторитетом: був почесним та діючим членом семи наукових товариств, у різні роки обирався до учбових колегій Московського та Харківського університетів, Московського товариства природознавців, Товариства історії та старовини, вільно-економічного товариства…
Якщо конкретно говорити про науковий внесок вченого-новатора, то основну увагу він приділяв сільському господарству, вважаючи його економічною основою імперії. Вирощував та створював нові сорти зернових, культивував рис, здійснював дослідження з удобрювання ґрунтів, винаходив і вдосконалював існуючі сільськогосподарські пристрої та машини. Навіть необхідність створення системи метеорологічних обсерваторій по всій країні пов’язував з успішним проведенням польових робіт та можливістю сприяти розвитку торгівлі, мореплавства і військового мистецтва.
Незаперечними були успіхи В. Каразіна в галузі органічної та неорганічної хімії. Для здійснення своїх дослідів побудував велику лабораторію у власній садибі. Його дослідження мали практичний результат: винайшов деякі нові барвники, був дотичний до розробки простого способу виготовлення високоякісного цементу, знайшов спосіб виробництва дешевого господарчого мила з тваринного сала та рослинних олій, а також прискореного виробництва свічок зі стеарину, воску та різних тваринних жирів, які горіли яскравим світлом і без кіптяви.
Багато працював з деревиною, довівши, що у вивареному вигляді вона може слугувати прекрасним матеріалом для виробництва меблів та інших виробів, оскільки не колеться, не деформується та не боїться сирості. Одночасно працював над способом перепалювання деревини у вугілля та отримання з неї цінних продуктів: смоли, дьогтю, скипидару, оцту.
Незаперечним був вклад В. Каразіна у вдосконалення винокурного виробництва: винайшов спосіб вигонки спирту не тільки з зернового хліба, але й з картоплі й при цьому значно скоротив витрати палива та здешевив процес вигону.
Значних успіхів вчений-практик досяг у виробництві концентратів та поліпшенні якості деяких продовольчих продуктів, зробив багато корисного у сфері консервування та зберігання плодів. Зокрема, розробив технологію просушування плодів теплом водяної пари. Висушені в такий спосіб, вони залишались чистими, смачними, довго зберігали свіжий запах.
Активну наукову і громадську діяльність раптово перервала смерть. У Миколаєві, куди 69-літній вчений переїхав до сина, він тяжко захворів і одужати не зміг. Вченого не стало 4 (16) листопада 1842 року.
Головною заслугою Василя Назаровича, безумовно, є відкриття Харківського університету – першого в Україні і четвертого в усій Російській імперії (після Московського, Дерптського і Віленського). Університет в Харкові з’явився раніше, ніж в імперській столиці Санкт-Петербурзі. Він на цілих 5 років випередив Берлінський університет Фрідріха Вільгельма, який прославився на весь світ завдяки реформам знаменитого Гумбольдта і став згодом еталоном класичного європейського університету.
Відкриття університету поклало кінець провінційній історії Харкова, автоматично перевівши місто з розряду малоросійської глушини в категорію “культурний центр”. Власне, у 1804 році і почався шлях Харкова від “великого села” до мегаполіса. І все це, по суті, відбулося завдяки рішучим діям тільки одної людини – В. Н. Каразіна.
Ідея відкрити в Україні університет витала у вищих сферах Російської імперії досить давно. Справа в тому, що університет міг стати найкращим інструментом просування панівної ідеології і реалізації багатьох імперських проектів, в тому числі і русифікації. На практиці все виглядало, як правило, зовсім навпаки, і університети ставали острівцями вільнодумства і центрами національного відродження. Однак наприкінці ХVIII ст. про це не здогадувалися ані імперські ідеологи, ані їх противники з числа національної аристократії, особливо польської. Вплив польського дворянства на Правобережній Україні і після поділу Речі Посполитої залишався просто колосальним. Поляки становили понад 90% місцевого дворянства і займали практично всі ключові пости. Природно, вони мріяли про відновлення польської державності і всіляко перешкоджали закріпленню російських інститутів на Правобережній Україні, яку щиро вважали своєю територією. Тому польське лобі на всіх рівнях перешкоджало відкриттю університету в Києві або в іншому місті Правобережжя. Ідеальним для них стало б відкриття університету де-небудь у Воронежі, однак і в Санкт-Петербурзі з часом змогли розпізнати суть польських інтриг, а тому проект університету безпосередньо в Україні зберіг колишню актуальність.
На роль університетського міста претендували, крім Києва, ще Катеринослав, Полтава, Чернігів, Суми, Переяслав. Харків також був у списку, але без великих шансів на успіх. Нинішній центр Слобідської України на початку ХІХ ст. за кількістю населення був менше Охтирки і насилу наздоганяв Валки.
Василь Каразін прекрасно розумів, що Харків не кращий претендент на право відкриття в ньому університету. Він сам зазначав, що Харків – місце “малолюдне, з числа найнезначніших губернських міст”. Однак наполегливий дворянин прекрасно знав, що слід зробити акцент на перевагах, а вони у Харкова, безумовно, були. Наприклад, в губернському місті вже давно діяв колегіум, працювало народне училище. Але найбільше Василь Назарович розраховував на свої особисті зв’язки, і був у нього дар переконання.
Вперше про свою ідею відкриття в Харкові університету Каразін згадував ще у 1802 році. Тоді в листі до священика о. Василя (Фотієва) він писав, що наважився висловити государю ідею про заснування в Харкові університету, який був би влаштований краще за Московський і гідний був би називатися центром освіти у всій Південній Росії. Уже в серпні 1802 року Василь Назарович виступив в губернському дворянському зібранні з “Проектом про Харківський університет”, в якому виклав складений ним план навчальної та наукової діяльності, а також проект зведення будівель і загальний кошторис.
Перед Каразіним стояло непросте завдання – переконати Санкт-Петербург в тому, що Харків підходить для відкриття університету найкраще, а місцеве дворянство і купецтво в тому, що для них це буде дуже вигідно. У результаті Василю Назаровичу доводилося перед міською елітою хвалитися своєю особистою дружбою з імператором Олександром І, всіляко роблячи вигляд, що питання вже вирішене, а в столиці переконувати високих сановників в тому, що харківське товариство із задоволенням пожертвує на відкриття в їхньому місті храму науки будь-яку необхідну суму. В результаті Каразіну вдалося зробити практично неймовірне: він переконав і уряд, і харківську аристократію (і, що не менш важливо, купецтво) в необхідності відкриття університету саме в Харкові. Більш того, харків’яни зібрали для цієї благородної справи астрономічну на ті часи суму – 400 тисяч рублів.
24 січня 1803 року було прийнято законодавчий акт про нову систему освіти в Російській імперії. У цьому документі вперше згадувалося про намір відкрити в Харкові університет, а також про створення Харківського навчального округу. З цього часу Каразін разом з однодумцями з головою занурився в практичну реалізацію своєї давньої мрії. Він особисто займався всім: шукав і запрошував професорів, підбирав будівлі, закуповував книги. Однак в червні 1804 року Василя Назаровича найвищим указом відсторонили від ведення університетських справ, він вже не в перший раз потрапив в немилість до імператора. Втім, зупинити процес підготовки відкриття університету цей прикрий факт вже не міг.
17 листопада 1804 р. государ Олександр І підписав указ про відкриття в Харкові університету.
Василь Назарович, крім університету, відкрив Філотехнічне товариство, що так багато зробило для розвитку науки, техніки і промисловості в Україні. Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал “Соревнователь просвещения и благотворения”. Він особисто написав близько 60 наукових робіт, багато друкувався в різних журналах: “Вестнике Европы”, “Украинском вестнике”, “Харьковских губернских ведомостях” і ін.
Але і нині жива пам’ять про нього. Живе і працює університет його імені, який хоч і зазнав значних руйнувань (московітами знищено спорткомплекс, корпус економічного факультету та Каразінської бізнес-школи, пошкоджені університетська клініка, корпус Центральної наукової бібліотеки та музею природи, виведені з експлуатації студентські гуртожитки) не припинив свою діяльність і обов’язково буде відбудований.
Автор – Лариса ДАЦЮК , старша наукова співробітниця наукового відділу фондово-експозиційої роботи
