Епохальним подіям в історії того чи того народу завжди передує з`ява видатних особистостей, виплеканих етногенетичним фондом. Зоряним часом для українського народу став кінець 1910-х років, коли все – потужний людський ресурс, природні багатства, геополітична ситуація, історична закономірність, гуманістична справедливість – давало беззаперечні підстави для грандіозного відродження і розвитку Української держави. Пророцтво німецького філософа Й.Г. Гердера про Україну як нову Елладу набувало реальності. Навіть непоправна втрата на початку ХХ століття когорти українських велетнів духу і чину не могла зупинити колосальний поступ нації. А втрата була дуже вагомою.Ще до початку Української революції 1917 року відійшли у вічність Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Микола Пильчиків, Борис Грінченко, Володимир Антонович, Павло Грабовський, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Георгій Вороний, Павло Житецький, Марко Кропивницький, Сергій Васильківський, Левко Мацієвич, Василь Доманицький… А до того ж уже завершували свій життєвий шлях Іван Пулюй, Михайло Туган-Барановський, Іван Нечуй-Левицький, Федір Вовк, Панас Мирний.
Та, попри все, Україна знову спромоглась явити світові могутню плеяду геніальних і високоталановитих постатей практично у всіх царинах науки і культури. Перебували у розквіті сил чи вже розпочали творчу діяльність Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Горбачевський, Степан Рудницький, Данило Заболотний, Юрій Кондратюк, Олександр Богомолець, Володимир Липський, Ігор Сікорський, Павло Тутківський, Степан Тимошенко, Микола Холодний, Михайло Кравчук, Лев Симиренко, Дмитро Яворницький, Сергій Єфремов, Дмитро Багалій, Філарет Колесса, Євген Патон, Іван Огієнко, Василь Сімович, Григорій Ващенко, Кирило Стеценко, Микола Садовський, Георгій Нарбут, Іван Крип`якевич, Панас Саксаганський, Яків Степовий, Марія Заньковецька, Микола Леонтович, Григорій Голоскевич, Соломія Крушельницька, Олександр Мурашко, Лесь Курбас, Михайло Бойчук, Амвросій Бучма, Олександр Архипенко…
Важко обривати цей далеко неповний перелік славетних імен, а необхідно – і для компактності, і задля того, щоби бодай побіжно зауважити, що вже на підході – ближньому чи дещо віддаленому – були такі видатні особистості, як Сергій Корольов, Валентин Глушко, Архип Люлька, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Юрій Кістяківський, Олександр Смакула, Петро Капіца, Василь Ремесло, Микола Духів, Георгій Гамов, Павло Сухий, Василь Будник, Олександр Довженко, Пилип Козицький, Микола Глущенко, Михайло Вериківський, Гнат Юра, Сергій Лифар, Наталя Ужвій, Василь Касіян, Іван Козловський, Катерина Білокур, Марія Приймаченко…
Сукупний розум і мистецький хист нації набрали могутньої потуги, набули широкоосяжних вимірів і вражали передчуттям небувалого розвою. Як тут не згадати думку В.Вернадського: “Будь-який прояв особистості – невипадковий і небайдужий факт у бутті Всесвіту”. І як не повірити переконанню ще одного великого нашого вченого П.Капіци: “Тільки в українських головах відкриті одночасно два канали, умовно названі “інтелектуальний” та “мистецький”, для контактів із Великим Центром Ноосфери”.
Ніби на виклик часу з`явились великі українські ідеологи-державники (Юліан Бачинський, Микола Міхновський, В`ячеслав Липинський, Дмитро Донцов) і талановиті полководці (Петро Болбачан, Євген Коновалець, Нестор Махно, Юрій Тютюнник). Символічно виглядало й те, що як уособлення фізичної сили народу постали Іван Піддубний та Іван Фірцак. Не могли не наснажувати освічену і національно свідому людність унікальні археологічні знахідки останніх десятиліть, що мали світовий розголос, а саме: відкриття Трипільської цивілізації та Мізинської культури, що значно увиразнювали і поглиблювали у давнину духовні та матеріальні набутки України. Невипадково Іван Франко в листі до Володимира Дорошенка писав 1915 року: “Занявшися від 1910 р. спеціальними студіями над початком нашого народа та його духовного життя, я здужав би розкрити фактами та ріжнорідними доказовими матеріалами прояснити такий широкий обрій і таку глибоку перспективу в давнину, що просто душа радується…”
Чи допустимо хоч би й на мить засумніватися в тому, які фантастичні перспективи відкривалися в розбудові Української держави? Розвиднились обрії майбутнього і уява малювала грандіозні звершення.
У цьому знаменному часі розмаїттям небуденних талантів розцвітало і наше письменство. Гідно продовжували і розвивали кращі традиції української літератури Василь Стефаник, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Микола Чернявський, Григорій Чупринка, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Степан Васильченко, Богдан Лепкий, Максим Рильський та інші. А вже напередодні високохудожніх творчих здобутків перебували Микола Куліш, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Зеров, Володимир Свідзинський, Михайло Драй-Хмара, Микола Хвильовий, Павло Филипович, Валер`ян Підмогильний, Євген Маланюк, Григорій Косинка, Євген Плужник…
Ось у такому блискучому сузір`ї імен, на злеті революційно-визвольних змагань зіркою першої величини засяяв поетичний геній Павла Тичини. Так сталося, що саме на тлі вікопомних історичних подій юний поет, окрилений патріотичними почуттями, у скромній кімнатці, на вулиці Кузнечній у Києві, укладав свою першу збірку, яка, за висловом Василя Барки, “назавжди зберегла відсвіт стану народної душі в добу новітнього національного пробудження”. А в цей час проголошувалось відновлення самостійності Української держави, засновувались Академія наук України, нові українські навчальні заклади і бібліотеки, друковані видання…
І вже наприкінці 1918 року побачила світ невеличка за обсягом, накладом тисяча примірників книжечка з дивовижною назвою “Сонячні кларнети”, якій судилося стати однією із золотих вершин усієї нашої багатотисячолітньої словесності й помітним явищем світової літератури. Ця збірка не тільки започаткувала новий етап у розвитку українського письменства, не лише розширила уявлення про можливості поезії, але й піднесла на вищий рівень краси і виразності саму українську мову. А ще, за визначенням Ю. Лавріненка, задекларувала себе як “духовний універсал незалежності України”.
Як відомо, поет надзвичайно відповідально поставився до підготовки своєї дебютної книжки, ретельно добирав поезії із всього створеного на тоді власного творчого доробку. Вимогливість, тривалі роздуми, дружні поради старших побратимів, зокрема Андрія Ніковського, у наслідку визначили 26 віршів, дві поеми і переспів з французької “Колискової” Анатоля Ле Браза, що й склали “Сонячні кларнети”, після виходу яких 27-літній Тичина відразу став провідним українським поетом, живим класиком.
Випуск цієї збірки можна порівняти з видатним відкриттям, яке змінило усталені поняття й окреслило нові напрями в українській літературі. Щоб зрозуміти наскільки вражаючими і приголомшливими стали “Сонячні кларнети” для мистецької громадськості, досить навести спогади кількох авторитетних осіб.
“Пам`ятаю рік, коли мені вперше потрапили до рук “Сонячні кларнети”. Для мене, з юності нашпигованого віршами яких завгодно поетів від Катулла до Верлена, від Гете до Баратинського, – ця книга була відкриттям нового поетичного світу, відкриттям незабутнім і хвилюючим…” (О.Білецький)
“Його “Сонячні кларнети” ввійшли в мою душу як море акордів і дня і ночі, і світання і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця…” (В.Сосюра)
“Ніколи не забуду тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми (…) і читали, і п`яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, не чуваною нами досі музичністю, грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги… Для мене тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети…” (М.Бажан)
Резонанс був наскільки значним, що “Сонячні кларнети” витримали майже поспіль ще три видання: 1920 рік (Київ), 1922-й (Львів), 1925-й (Харків). Друге, київське, видання було доповнене автором низкою прекрасних поезій, а саме: “О панно Інно, панно Інно…”, “Світає…”, “А я у гай ходила…”, “Хор лісових дзвіночків” та “Зелена неділя”. До речі, збереглися три Тичинині начерки-плани змісту другого випуску, які містять ряд творів, що не були включені до збірки, серед них як відомі (“Пам`яті тридцяти”, “Святий безсмертний”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…” та ін.), так, на жаль, і втрачені (“Бризки крові”, “Так повік”, “Од краю в край”, “Соняшники цвітуть”, “Плачуть трави”, “Погасіть мечі”, “Голубую голубінь”). У Львові книжка під назвою “Золотий гомін” включала в себе, окрім “Сонячних кларнетів”, ще й вірші з “Плуга” та “Замість сонетів і октав”. Харківський випуск 1925 року практично дублював київське видання, за винятком вірша “Зелена неділя” і диптиха “Війна”.
З ініціативи Андрія Ніковського “Сонячні кларнети” (українською мовою) готувалися 1922 року до випуску в Берліні. Вже був створений макет обкладинки художником Робертом Лісовським (котрий, до слова, ймовірний автор художнього оформлення першого видання збірки), та з невідомих причин книжка не побачила світ. Зауважимо, що на той час Ніковський і Лісовський перебували у розсіянні.
Треба сказати, що з утвердженням московсько-більшовицького режиму в Україні, радянське літературознавство не приділяло належної уваги “Сонячним кларнетам”, затінюючи їх гучним вихвалянням так званих партійних віршів, які, починаючи з 1930-х років, змушений був писати, як данину деспоту, Павло Тичина. Більше того – поета критикували якраз за його ліричні “сонячнокларнетні” поезії, в яких він, мовляв, дозволяв собі милуватися природою в часи революційного перетворення ленінських ідей в життя, як-от: “Дивно, що знайшлася на Україні людина, що в час, коли в повітрі носилася революція, могла писать “Хор лісових дзвіночків” … Поет втік від життя і збирав перлини витончених нервів ідеалістичного екстазу у “Сонячні кларнети”.Однак, все ж таки маємо про цю збірку ряд грунтовних і цікавих роздумів А.Ніковського, С.Єфремова, О.Білецького, Є.Маланюка, Л.Новиченка, Ю. Лавріненка, В.Барки, Г. Клочека, Ю. Коваліва та інших дослідників. Але й понині, вже в ХХІ столітті, “Сонячні кларнети” потребують подальшого осмислення, бо мають не лише велику мистецьку вартість, а й неоціненне патріотично-виховне та світоглядно-пізнавальне значення.
“Сонячні кларнети” – яскравий приклад вельми вмілого, сказати б, віртуозного поєднання в творчості письменника національних традицій з найновітнішими тенденціями в світовій літературі. Причому національна сутність тут визначальна. І хоча у збірці легко помітні риси модернізму (за визначенням Миколи Неврлого, ця книжка “була не тільки увертюрою української модерної поезії, а й стала її вершинним досягненням”), але її закоріненість в етнічний грунт така міцна й глибокопроникна, що кожен вірш позначений розкішним національним колоритом, а вся збірка в цілому звучить як славень Україні, її народові, її природі, її мові. Архетип української душі виявлено тут якнайповніше.
Уже в самій назві, в цьому оригінальному образі, національна вдача українця аж світиться, аж виспівує і прадавній український етнокосмос зринає осяйно та лунко. Так, прикметник “сонячні” ніби засвідчує належність автора до роду оріїв-сонцепоклонників, онуків Дажбожих (“душа моя сонця намріяла”, “я – сонцеприхильник, я – вогнепоклонник”, – писав Тичина у своїх “досонячнокларнетних” віршах). Що ж стосується кларнета, то, як відомо, він походить від сопілки і власне є її удосконаленим варіантом. А сопілка – прадавній, традиційний музичний інструмент для українців. Наші предки, як свідчать археологічні знахідки, грали на ньому впродовж кількох десятків тисячоліть. (Цікаво, що поет, крім кларнета, рояля і бандури, мав у себе вдома кілька сопілок). Тож як багато, як по-новому і як питомо по-українськи сказано лише двома словами!
У програмному вірші “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…”, що відкриває “Сонячні кларнети”, автор подає своє світоглядно-філософське бачення світу, творить свій міф світобудови – сонцедайної, просторої, до безмежжя віддаленої і водночас дотично близької. Поет відчуває себе невід`ємною часткою Всесвіту, він наче вливається в космічний безмір:
Прокинувсь я – і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
Вочевидь, тут маємо справу з трансцендентним перевтіленням, яке примушує мимоволі згадати і ведичне повчання з “Упанішад”: “Ти – одне з Тим, Ти і Те – одне”; і переконання нашого античного мудреця Анахарсія: “В кожному є частка Творця”; і піфагорійське розуміння Всесвіту як гармонійної системи чисел і звуків; і Сократове: “Окрилена душа дарує людині найвищий стан, робить її божественною”; і настанову Велесової книги: “творимо і говоримо з Богом воєдино”; і пораду Марка Аврелія: “Вивчай рух світил як його учасник”; і означене Сковородою “друге народження” з Всевишнього, з духовного; і формулювання Поля Елюара: “Поезія – це мистецтво світла, її призначення розсіювати морок”… Марко Роберт Стех спостеріг ще й такий глибинний зв`язок: “космологічна візія Тичини динамічного злиття музики й світла в невтомному “ритмічному русі” енергії наближена духом (та й багатьма подробицями) до філософських ідей, пов`язаних із західними теоріями квантової фізики, відносності, хаосу та динаміки субатомних часточок”. Складається враження, що саме про таких, як Павло Тичина, писав Освальд Шпенглер: “Є якась нечувана музика сфер, що хоче бути почутою, яка буде почутою деякими із наших найглибших умів”.
Слід зауважити, що на час написання цього вірша (1918 рік) Тичина був зрілою особистістю, доволі широко обізнаний з теологією, з індуською, античною і середньовічною європейською філософією, з працями Григорія Сковороди (саме тоді розпочав створювати поему-симфонію про нього), з антропософією Рудольфа Штейнера… Про ґрунтовне знання автором українських національних традицій, вірувань, фольклору годі й говорити. До цього ж поет володів надзвичайною інтуїцією, яку Володимир Вернадський вважав інформацією згори.
Вийшовши з роду кількох поколінь церковнослужителів, маючи за плечима 13 років навчання в бурсі та духовній семінарії, він не став ортодоксальним християнином і мав своє, якесь волхвинське світорозуміння, осяяне Божою благодаттю і космічною гармонією, свою, близьку до орійської, віру, в якій, за твердженням дослідників ведичної релігії, не було місця для пекла. Тож і кінцівка вірша звучить оптимістично й радісно:
Навік я взнав, що Ти не Гнів, –
Лиш Сонячні Кларнети.
У цьому невеличкому, на чотири строфи вірші-міфі відбилася незглибима мудрість українського народу, його щира і ніжна душа, проголошено національний ідеал буття. “Великий поет, великий письменник неодмінно втілюють у собі, в своїй творчості основні, найголовніші риси народного світогляду” (М.Рильський).
Взагалі-то трактувати поетичний твір такого плану непросто. Його окремі образи-символи не піддаються логічному мисленню. Власне у цьому своя привабливість справжньої поезії, бо, як мовив Юрій Шевельов, “одна з насолод мистецтва – зашифрування, щоб бути розшифрованим”. Недаремно у своїх останніх нотатках академік Леонід Новиченко, один з найповажніших тичинознавців, писав: “Вступного “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”, признаюся, й досі не можу розтлумачить у всій його поетично-філософській глибині”. Та поряд з тим він зробив в одному із своїх досліджень доволі просторий аналіз цього вірша: “Тут – ключ до самих основ його (Тичини – Г.Д.) світобачення, як і до загальної картини Всесвіту, якою вона уявлялась поетові. Перед нами – новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий світлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетів – цього пантеїстичного символу світлої субстанції світу. “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячні Кларнети”, а якщо і є у безмежних далях і глибинах Всесвіту якесь божество, то, в кожному разі, не сумісне з авторитарним гнівом, насильством і несвободою. “Навік я взнав, що Ти не Гнів, – лиш Сонячні Кларнети”. Навряд чи можна віднайти в світовій поезії перших десятиріч ХХ ст. філософський символ такої яскравості й місткості, а разом з тим і знадливої “таємничості”, завжди властивої поетичним образам такого виміру. Наче сам лик вічно недосяжної краси і гармонії промайнув перед нашими очима…”
Першим же з літературних критиків, хто охарактеризував вірш “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…”, був Андрій Ніковський. У своїй книжці “Vita Nova” (К., 1919) він дав таке визначення: “Філософська декларація Павла Тичини, його космічне credo – в першому вірші збірника: це пролог про Сонячні Кларнети (…), під знаком його складена вся перша збірка поезій Тичини, з цим credo зроблено вибір поезій”. Далі, коротко проаналізувавши твір, резюмував: “Отже “я” – єсть сам Бог, я – учасник світового руху, для себе я – центр музичної ріки світів, а Ти, Бог і всяке інше створіння – “Ти не Гнів – лиш Сонячні Кларнети”, лиш еманація таємного, нерозгаданого, вічного джерела, – еманація ясна, світла й радісна”.
Прикметно, що “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…”, цей найзагадковіший у збірці вірш, має чи не найбільше відгуків серед літературознавців і критиків (хіба що “Скорбна Мати” та “Золотий гомін” можуть порівнятися в цьому). Доволі грунтовний аналіз твору зробив Юрій Ковалів у праці “Кларнетизм” – один із кодів української душі” (“Київ”, 1996, ч.11-12), зазначивши, що авторське “я”, ” вирвавшись за межі конкретно-чуттєвого існування рефлективної, неявленої “свідомості”, замкненої жорсткими рамками народження і смерті, переживаючи інтимну посвяту духовного прозріння, воно пізнає в собі нову, вищу істоту: “Прокинувсь я – і я вже Ти”. У цьому Ти віднаходиться новоякісне Я на тернистому шляху осягнення Божественної Першосутності (…), вираженої міфологічною метафорою “сонячних кларнетів” як вічною премудрістю космічного буття”. Автор дослідження вбачає у вступному вірші “яснобачення поета”, який ” пережив утаємничення у вищу істину Вічного Сутнього”.
Василь Пахаренко у цьому Тичининому творі спостеріг “чи не найглибинніше, найбезпосередніше словесносимволічне “світ у собі” і вважає, що в ньому “фактично йдеться про посутнє світопізнання, богопізнання”. А далі розтлумачує: “Задля цього чину треба насамперед “прокинутися” – пробудити свою душу (емоції та інтуїцію) й тоді обов`язково відкриєш у собі злитість зі світом духовним, побачиш (духовним зором) його красу і пізнаєш його основоположний закон любові й гармонії…”
Потреба детально зупинятися на характеристиці “заспівного” до “Сонячних кларнетів” вірша має сенс. Адже це, по суті, світоглядно-естетичний маніфест поета, одного з не багатьох, кому дано було “почути флейту неба” (Чжуан Чжоу). Отже, цей прекрасний твір-прелюдія задав тон усій збірці, визначив той високий мистецький рівень, що чудово витриманий практично в кожній наступній поезії.
“Сонячні кларнети” мають продуману, струнку побудову. Після світоглядно- філософської декларації першого вірша поет подає низку інтимно-пейзажної лірики, що, як в українських народних піснях, часто поєднує в собі мальовничі картини природи з людськими почуттями. І при цьому автор буквально чарує незабутніми, сповненими нечуваної мовотворчої оригінальності образами: “Закучерявилися хмари, лягла в глибінь блакить”, “Тополі арфи гнуть”, “Одбивсь в озерах настрій сонця”, “В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум”… Ось таке розмаїття образних переливів. І це лише в одному вірші. Влучно зауважив Остап Тарнавський: “Вже в одному з перших віршів “Закучерявилися хмари” Тичина розгортає канву поетичного малюнка, що має три виміри: у всесвіті, у прекрасному українському краєвиді і в людській душі. Тепла радість всесвіту – сонце зливається в один звук і настрій з піснею, що освітлює душі”.
А далі – читач потрапляє у “сонячнокларнетний” словограй по-справжньому музичних мелодій:
Щось мріє гай –
Над річкою.
Ген неба край –
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
Як музика.
У цьому вірші-пісні по-своєму втілено споконвічне уявлення українців про безперестанність буття, яке ще з часів двадцятитисячолітньої Мізинської культури відтворюється, зокрема, в нашому орнаменті у вигляді безкінечника-меандра. Тож слушно спостеріг Богдан Чепурко: “Аналогом світоруху, його безперервного колування є також образ “космічної ріки”, який геніально сформулював Тичина: “Мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика”.
А ось уривок з іншого вірша:
Арфами, арфами –
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Тут, попри все новаторство строфічної ритміки, тематично і настроєво ясно вчувається відголос рідних веснянок, що сягають своїм походженням сивої давнини матріархату, але вічно вабливі і наснажливі, як сама душа українського народу. ” Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили” (І.Франко).
Метафоричність лірики “Сонячних кларнетів” вражає своєю новизною і красою:
Враз сердечним теплим сяєвом
Щось їй бризнуло з очей –
Сизокрилою голубкою
На моїх вона вустах!
Або:
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Чи:
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур.
Вертаючись до побудови збірки, слід звернути увагу на поступовий тематичний перехід від пейзажної та любовної лірики до віршів, у яких природа навіюює філософські роздуми, а далі – до творів громадянського звучання. Так, у поезії “Гаптує дівчина…” маємо ось такі чудесні рядки:
Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?
А ось вірш “Квітчастий луг…”, до якого якнайліпше пасує вислів Леонардо да Вінчі “поезія – це живопис, який чують”:
Квітчастий луг і дощик золотий.
А вдалині, мов акварелі, –
Примружились гаї, замислились оселі…
Цей твір – просто-таки елітарний взірець співіснування, співпереживання людини з природним довкіллям. У чомусь він суголосний з думкою Сергія Рахманінова: “Сестра музики – поезія, а мати їхня – смуток”. Бо хіба ж не так сприймаються рядки:
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах вічності перебираю
Я, одинокая верба.
Щодалі – суспільно-політичні мотиви у збірці стають виразнішими і вже із дзвінкоголосими й ніжнотонними замальовками природи (“День біжить, дзвенить-сміється, перегулюється!”; “Співає стежка на город”; “Коливалося флейтами, там де сонце зайшло”) все частіше перемежовується людське, часом буденне і тривожне (“Ходять по квітах, по росі. Очима чесними, христовоскресними поеми тчуть”; “Гнуться, гнуться, гнуться люди”; “Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловісна доля, жорстока доля”). І врешті, у двадцять другому та двадцять третьому за ліком творах книжки зринає трагедійна картина суспільного буття:
По хліб шла дитина – трояндно!
: тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки трояндно…
А в наступному вірші:
Одчинились двері –
Всі шляхи в крові!
Тут – і відгомін війни, і нещасливих для України революційних подій (обидва цитовані твори написані 1918 року), і невимовних людських страждань, а разом з тим і страшні передчуття. До речі, Василь Барка вважав, що поезія “Одчиняйте двері…” має “вражаючу пророчу візійність”. Цей вірш, як і написаний того ж, 1918-го, року “Зразу ж за селом…” (увійшов до збірки “Плуг”), за своєю лаконічністю і образною силою, здається, може слугувати еталоном до вислову Е.Паунда “Поезія – це найконцентрованіша форма словесного виразу”.
Глибоким змістом, бахівськими акордами сповнена поема “Скорбна Мати”, одна з центральних речей “Сонячних кларнетів”. Доля цього твору за часів московсько-радянської імперії була немилосердною. З кінця 1920-х років і аж до 1975-го поема не друкувалася, фактично перебувала під забороною. Павло Григорович незадовго до смерті, не дочекавшись публікації дорогого йому твору, зробив такий запис: “Stabat mater. “Скорбна матір” моя (після того, як із тюрми [нерозбірливо – Г.Д.]. А це ж було саме за П. Скоропадського)”. Є свідчення, що Павло Тичина у 1918 році був ув`язнений, найімовірніше, за Гетьманської Держави. Тож, очевидно, вийшовши із тюрми, і написав цей тетраптих, поштовхом до чого, судячи з тичининської нотатки, став, можливо, однойменний музичний твір Йозефа Гайдна, текст до якого з латини українською мовою перекладав поет (в каталозі нотних рукописів Музичного товариства імені М.Леонтовича, що зберігається в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського, засвідчено: “№75. Гайдн Йозеф. Stabat Mater (переклад П.Тичини). Кантата, 1922”). На думку ж Андрія Ніковського, “явно нагадує “Скорбна Мати”, поема на чотири розділи, композицію Дж.Россіні “Stabat Mater” (меса Mater Dolorosa)”. І це теж цілком може бути, адже 1915 року поет якийсь час був помічником диригента Олексія Приходька, керівника самодіяльного чернігівського хору, в репертуарі якого була згадана ораторія Дж.Россіні. Достеменно ж не відомо, який із названих музичних творів послужив імпульсом для Тичини. Тим більше, що на текст італійського ченця ХІІІ століття Якопоне да Тоді “Stabat Mater” свої кантати й ораторії створили ряд композиторів, окрім названих, це Дж.Б.Перголезі, Ф.Шуберт, Дж.Верді, А.Дворжак та ін. Та й поетовий твір настільки самобутній, що про пряме наслідування не може бути й мови.
Павло Тичина поему присвятив своїй матері, але по суті в ній ідеться про долю Матері-Бальківщини і заблуканих її синів, до яких звернено материнський заклик осягнути національну ідею як найвищу цінність. У творі хоч і звучить певна зневіра (“не буть ніколи раю у цім кривавім краю”), та лейтмотивом лунають все ж інші слова:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп`яту.
Тож, попри те, що знесилена долею мати знемагає (“упала на обніжок, не витримала муки”), її заповіт прозвучав (“ідіте на Вкраїну”). І його неодмінно почують вірні сини. Воскресіння-відродження відбудеться. Земля, осяяна Божою милістю, її сонцелюбний народ не можуть занепасти:
І цій країні вмерти? –
Де Він родився вдруге, –
Яку любив до смерті?
Андрій Ніковський про “Скорбну Матір” захоплено писав: “Це – екстаз натхнення, високий патріотичний порив, що всю поему робить національною і напружує до крайньої міри почуття. (…) Тільки глибокий націоналізм, а не тулумбасний і поверховий, може зважитись на такий сміливий, експансивний образ: другі народини і смерть Христа на Україні”.
Услід за “Скорбною Матір`ю”, після антивоєнного вірша “По блакитному степу…”, вміщено переспів з “Колискової” французького поета Анатоля Ле Браза. На думку деяких дослідників, цей твір у збірці випадковий, бо нібито і тематично, і стилістично не вписується у загальну побудову. Однак, навряд чи такий вимогливий до себе автор, як Павло Тичина, міг мимохіть порушити ідейно-художню концепцію свого задуму. Варто звернути увагу, що в “Колисковій” ідеться про долю моряків, котрих покоління за поколінням поглинає море, про що, власне, й співає мати синові:
…Ми вас родимо – о глум! – а глибина поглине!
Гей, хто бретонцем уродивсь – той моряком загине.
Напевно, ці слова у Тичини асоціювалися з українськими – як минулими, так і тодішніми – реаліями. Згадаймо лише посвяту поета “Пам`яті Євгена Добриловського”, написану напередодні Першої світової війни: “Ми – сини України, і наша доля – за труною йти, за труною… І знову одного нема. І знову сумні співи й сльози на очах”. Та й не виключено, що маючи неабияку інтуїцію, Павло Григорович міг передчувати, що і в осяжному прийдешньому молох російсько-колоніального деспотизму поглине, як хвилі моряків, не один мільйон приречених українців. Уже через три роки, у 1921-му, він напише:
Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров`ю землю напаяють,
і знов у землю тліть ідуть.
Разом з тим, оскільки твір не оригінальний, сам Тичина, ймовірно, мав-таки якісь сумніви щодо доцільності включення “Колискової” до збірки, адже у другому виданні “Сонячних кларнетів” 1920 року цей вірш відсутній.
Після “Колискової” у збірці надруковано диптих “Війна”, невеликий за розміром, лаконічний у висловах, непростий для сприйняття, але надзвичайно глибокодумний, новаторський і національно-традиційний водночас.Ось як охарактеризував його Юрій Лавріненко: “Цей діамантовий вірш (…). Був це незрозумілий модернізм Тичини на той час. Мені здається, що це твір необароко. Його загальна конструкція і строфіка, його музична інструментація, його загадкова метафоричність – була незрозумілою новизною”. Приймаючи цю слушну Лавріненкову думку, з іншого боку, не можна заперечити , що мав рацію й Ігор Ольшевський: “Диптих “Війна” фактично повністю побудований на символіці українських формул зв`язку з Таїною. Ось початок першого вірша:
Кладусь я спать.
Три янголи в головах стоять.
Один янгол – все бачить.
Другий янгол – все чує.
Третій янгол – все знає.
Доречно буде порівняти цей фрагмент із замовлянням “Щоб приснився сон”, записаним (Тичиною – Г.Д.) від сестри Проні (Єфросинії Григорівни):
Ложусь я на Сіянських горах спать –
Три янголи в головах стоять.
Перший янгол все бачить,
Другий янгол все чує,
Третій янгол все знає
І міні скаже: найду чи потеряю.
Як бачимо, схожість майже стовідсоткова, а в другій частині циклу лейтмотивом звучить формула тріади “Сонце-Місяць-Венера”, досить поширена в українській геральдиці, прапорництві, народних колядках:
Праворуч – сонце.
Ліворуч – місяць.
А так – зоря”.
Думку І.Ольшевського про українську формулу тріади дуже легко можна проілюструвати багатьма прикладами, а особливо нашими колядками, найдавніші з яких, за висновком Олександра Потебні, сягають походженням чотирнадцяти тисяч років. Як- от:
Ясен місяць – пан господар,
Ясне сонце – жона його,
Дрібні зірки – їхні діти.
Безперечно, найвагомішою думкою “Війни”, а власне і всієї книжки, є максима: “Смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає”. У цих словах найвищий вияв патріотизму, сенс буття: жити заради щастя Батьківщини, в разі потреби загинути за неї без вагань. Це прямий перегук через тисячоліття з головною світоглядною засадою найвидатнішого київського князя Святослава: “Не русин єси той, хто за Русь загинути не готовий”. Диптих “Війна” на декілька десятиліть був викреслений з творчого доробку поета радянською цензурою.
Осібно вирізняється у “Сонячних кларнетах” “Дума про трьох Вітрів”, написана у манері української народної думи. Ще в 1919 році Б.Тиверець (Дмитро Загул) зауважив: “Тичині одному найкраще вдалося наслідування народної поезії, головно думи. “Дума про трьох Вітрів” доказує наскільки поет зрозумів і відчув дух народної пісні”. Пзніше Максим Рильський доповнив цю думку, відмітивши високий художній рівень “Думи про трьох Вітрів” і “Думи” Тараса Шевченка з поеми “Невольник”, вважаючи ці два твори неперевершеним зразком “не стилізації, а глибокого сміливого творення в народному характері”, гідним “стати поруч із своїми попередниками, творами геніальних безіменних поетів”. Рильський назвав тичининський вірш “переломленням народної традиції в призмі поетового світогляду і світовідчування”.
Між іншим, з нотатки самого Тичини відомо що спонукало його написати цей твір: “1917. Як я під впливом пісні (жінка кухню білила) сів, написав “Думу про трьох Вітрів”. Але, безсумнівно, справжньою причиною, що навіяла поетові цю тему, була романтика національного визволення. Власне не так романтика, як тверезе сприйняття дійсності. Адже, щиро захопившись перспективою українського відродження, Тичина не ідеалізував ситуацію, про що й свідчить зроблений через образи трьох вітрів своєрідний психоаналіз покаліченої (але й не втраченої) лихоліттями української ментальності.
У “Думі про трьох Вітрів” показано три типи українців з лаконічною і влучною характеристикою їхнього світогляду, який виявляється у ставленні вітрів до заклику старшого брата (народного привідця) Ясного Сонечка привітати і прийняти весну (національне відродження). Таким чином поет ніби вказує співвітчизникам правильний шлях із хаосу і поневірянь: з національною ідеєю (“по-рідному промовляє” Легіт-Теплокрил до людей: “сонце вам усміхається, вашого плуга земля дожидається”), сприйнявши, як найвищу святість, Богом-Сонцем осяяну рідну землю (“з великої радості святую землю цілували”), – прямувати в прийдешнє.
Вінчає “Сонячні кларнети” поема “Золотий гомін”, ця “патетична соната з сонат” (Є.Маланюк), ця “пісня пісень про національну революцію, апофеоз духу універсалів Центральної Ради” (В.Юринець), цей “неперевершений образ відродження людини і нації як духовного організму” (Ю. Лавріненко). Твір написано під впливом і на ознаменування національно-визвольного руху, а саме, на думку Леоніда Новиченка: “Немає сумніву, що поема була відгуком на урочисті маніфестації в Києві з приводу виданого Центральною Радою і схваленого Всеукраїнським військовим з`їздом 10 червня 1917 року універсалу про державний устрій України. (13 червня в місті відбувся велелюдний мітинг, присвячений цій події)”. Це припущення доволі аргументоване (хоча точна дата написання “Золотого гомону” невідома), оскільки будується на часі публікації твору в “Літературно-науковому віснику” (1917, ч.5-6, листопад-грудень), а підготовка кількасотсторінкового часопису потребувала не одного місяця. З іншого боку, слід би з`ясувати, коли видання було здане до друку і побачило світ. Адже проголошення Першого Універсалу Центральної Ради (а йдеться саме про нього) хоч і було, безперечно, важливою подією, та зміст документа не викликав захвату і великих надій, бо кожен свідомий українець розумів його ціну: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не пориваючи з державою російською…” Натомість набагато переконливішим на шляху до незалежності України виглядав Третій Універсал, прийнятий 7 листопада того ж року і привселюдно оголошений на Софійському майдані в Києві. (Про Другий Універсал не може йти мова, бо у своїй суті він був відступницьким). У Третьому Універсалі, хай і з певними застереженнями, фактично уже починала реалізовуватись незалежність України: “Вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді…” Така державницька декларація набагато більше тішила сподівання на майбутнє, на омріяну волю. І не виключено, що проголошення саме цього документа надихнуло Павла Тичину на створення поеми високого духовного і мистецького рівня.
“Золотий гомін” звучить пафосно, тріумфально, хоч не оминає і деяких прикрих реалій того часу. У розкутій, вільній формі Тичина передає емоційний апофеоз національно-визвольного чину, що панував у Києві:
Над Києвом – золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу –
Дніпро торкає струни…
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять –
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, –
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Прикметно, що вже на початку твору з`являється образ голубів – птахів, що в прадавній українській міфології беруть участь у створенні світу, і сонця – Першобога, творця всього живого на землі. Показово й те, що в урочистий час всенародного піднесення “предки встали з могил”, адже за віруваннями українців у найбільші свята предки приходять провідати своїх рідних. Це глибинне відчуття народу як мертвих, живих і ненароджених, з традиційними фольклорними образами з перших же рядків прибирає поему в яскраві національні шати.
Ніби на одному диханні написаний, натхненно, з почуттям щастя, але й болю, твір переливається настроями, що заполонили тоді серця українців.Як на яву, відбувається священнодійство: “Бог засіває”, “з глибини Вічності падають зерна в душу”, “слава! з тисяча грудей”, “засміялись гори, зазеленіли”; але ж і “чорний птах із гнилих закутків душі” вторгається в золотий гомін і “над всією Вкраїною – кряче”.
Але завершення поеми надзвичайно оптимістичне і світлоносне – золотий гомін волі, голос рідної землі, клич нації пробуджують найрадісніші почуття:
Гори каміння, що на груди мої навалили,
Я так легенько скинув –
Мов пух…
Я – незгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий!
Молодий!
Гідний фінал геніальної симфонії! Воістину золотий гомін Сонячних Кларнетів.
Слід сказати, що поема стала знаковою у творчому поступі Павла Тичини. У автобіографії поет зазначав: “Містив у “Раді” дописи, деякі вірші та оповідання (особливо “Богословіє”) подобались мистецькій публіці, але інтересу до моєї літературної діяльності ще ніякого не було, аж поки я не видрукував у “Віснику” “Там тополі у полі” та “Золотий гомін”. Тож, можна вважати, що саме після публікації поеми розпочалося сходження автора на літературний олімп. На жаль, і цьому твору судилася непроста доля, бо, починаючи з 1920-х років, більшовицька цензура неоднорвзово спотворювала поему – то скорочуючи її, то вилучаючи з тексту релігійну лексику. Не дуже прихильною була й радянськв критика, що ілюструє ось така характеристика, яка з`явилася 1928 року: “Золотий гомін” – це поетичний історично-філософський твір, у якому живе дух історичної науки Михайла Грушевського – цього ідеолога дрібнобуржуазної Центральної Ради. Грушевський (…) цілком помилково за основну ідею, за стрижень української історії вважав якийсь дух національного визволення й “консолідації українських сил”. Наслідком таких рецензій стало майже 60-річне паплюження змісту й образності поеми, яка лише 1990 року в дванадцятому томі (у “Додатках”) Зібрання творів П.Тичини була надрукована у первісному авторському варіанті.
Поема підсумовує і узагальнює весь ідейно-мистецький обшир “Сонячних кларнетів”; “синтезує всі попередні мотиви книги, (…) де елементи “особистість, соціум, природа” перебувають в одній сфері, не мають чітких меж, взаємопереходять” (В.Неборак); вона – “це і ораторія, і гімн, і молитва, і закликання” (М.Павленко). У певному розумінні – це міф про створення нового світу, бо кому ж як не Тичині притаманний поетичний хист, про який казав Платон: “Поет – якщо тільки він прагне бути справжнім поетом – має створювати міф, а не роздуми”. Здається, що й Арістотелева думка надзвичайно пасує “Золотому гомону”: “Поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію”.
Український філософ Микола Шлемкевич визначив функцію митця таким чином: “Кожен митець – це мандрівник, що відкриває нові світи для себе і для нас”. Ортега-і-Гассет, міркуючи про роль поета, писав:”Поет розширює світ, додаючи до його реальності континенти своєї уяви”. Ці думки прекрасно доповнюють слова Василя Барки про автора “сонячнокларнетних” віршів: “Свого часу феноменальне відкриття цілого космосу поезії здійснив Павло Тичина”. І це відкриття має свою назву і конкретну дату: “Сонячні кларнети”, 1918 рік.
Не вистачає обсягу і не стає часу, щоб сповна оглянути й охарактеризувати той резонанс, який мала ця збірка. Так само неможливо всебічно – глибинно, всеосяжно і на висоті поетової духовності – збагнути таке небуденне явище, як “Сонячні кларнети”, про автора яких Андрій Ніковський справедливо висловився: “поетично-технічний розмах його, діапазон святої ліри надзвичайно широкий, – в цьому його великі і ясні перспективи”. Труднощі в осмисленні “Сонячних кларнетів” закономірні, адже “цій збірці судилося засвідчити появу в Україні геніального поета” (М.Жулинський), а генії завжди величні та загадкові.
Юрій Лавріненко дуже вдало й оригінально описав те враження, яке справив вихід “Сонячних кларнетів”. Зацитувавши Миколу Гоголя: “За Києвом проявилось нечуване диво… враз стало видно далеко на всі кінці світу”, – він побачив уявний зв`язок цих слів з Українською революцією та поетичним дебютом Тичини: “Чи Гоголь говорячи, як несподівано “розвиднилось” за Києвом, мав на увазі мистецький акт свого твору, а чи геніальний сорочинський фантаст і провидця “побачив” у далині київський 1917 рік і диво видності “Сонячних кларнетів”? Можна б уявити його слова в рецензії на цю першу книжку поезій Павла Тичини”. І дійсно, поява “Сонячних кларнетів” стала таким яскравим явищем, що цю книжку ніяк неможливо було оминути історикам української літератури, починаючи з 1919 року – і по сьогодні.
Одним із перших відреагував на тичининську збірку Дмитро Загул. У часописі “Мистецтво” (1919, ч.4) він, зокрема, так висловив своє враження: “Так близько до царства вічної краси не підходив ще ні один з поетів”. Цього ж року побачила світ книжка “Vita Nova” Андрія Ніковського, де була поміщена стаття про “Сонячні кларнети”, уривки з якої цитувалися вище. Тоді ж захопливо відгукнувся Павло Филипович: “Слухати “Сонячні кларнети” – дійсна радість”. А Юрій Меженко навіть дійшов переконання, що “таких поетів як Тичина не критикують”. Того ж таки року в передмові до альманаху “Червоний вінок”, що вийшов друком в Одесі, Павла Тичину назвали геніальним. Уже 11 березня 1919 року в “Молодому театрі” Леся Курбаса відбулася вистава “Ліричні вірші Павла Тичини” за мотивами першої поетової збірки.
Не забарився з оцінкою і Сергій Єфремов. Назвавши Тичину “справжньою дитиною революції 1917 року”, “дивним мрійником з очима дитини й розумом філософа”, вчений писав: “Дійсно творчий розмах його починається (…) збіркою “Сонячні кларнети”, де вилився ввесь Тичина з надзвичайно своєрідною індивідуальністю поетичною, з дужим талантом (…). Замислений мрійник з м`якою, чулою душею, заслуханою в згуки наокружної природи, в одгомін космічних з`явищ, в світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії й який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем…” Висновок С.Єфремов робить однозначний: Тичина “у першій же своїй книзі виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко прив`язаним до кращих нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива і глибока”.
Одна з найзахопливіших загальних характеристик “Сонячних кларнетів” належить Леонідові Новиченку: “Ми ще довго, напевно, будемо домислювати: як із окремих елементів раптом вродився такий цілісний, такий природний у своїх барвах і тонах “сонячнокларнетний” світ. Хто підказав Тичині самобутню “космічну” концепцію, як виникло таке незвичне поєднання музичності, покликаної виразити геніальну мелодику самої природи, з найтоншою пастельністю, з акварельною чистотою і ясністю предметного малюнку? Звідки всі ці небувалі ритми, цілі розсипи тропів, мало не кожний з яких був відкриттям, цей весняний передзвін слова, ці дивні переливи і переходи барв?”
Михайло Наєнко зауважив суттєву особливість першої збірки Тичини, в якій на противагу “присмерку Європи” поет “проголосив протилежне: йому побачились не смерть і загибель духовності, а висота космосу, де в ритмічному русі гармонійно і безсмертно рухаються всі планети, де душа людини виповнюється весняним квітуванням, а світ (і творчість!) перебувають у полоні не гніву, а… сонячних кларнетів”.
Як і кожна наука, літературознавство прагне до класифікацій, хоч іноді це виглядає доволі умовним. “Сонячні кларнети” дали багатющий матеріал для роздумів у цій царині, адже самобутність книжки наскільки індивідуалізована, настільки ж і всеохопна в плані безлічі паралелей та перегуків. Мабуть, через це Андрій Ніковський не наважився на конкретику, відмітивши: “Кваліфікуючи творчість Павла Тичини, як нове слово в українській поезії, мушу прийняти збірку поезій його, як факт повного розриву з минулим, як демонстрацію якогось нового, виразно ще не означеного творчого блукання”.
Микола Зеров спробував вичленити певні риси творчого методу поета: “Своєрідна романтика Тичини не сахається символічної мови, інколи говорить язиком футуризма, а то – почнуть в ній розцвітати натхненні очі предків, і вона враз поглиблюється, потрапляючи на вікові піснетворчі традиції…” Але тут же визнав, що Тичина-лірик “зруйнував готові форми української лірики і висунув свої нові і своєрідні, ще не чувані і не бачені”. Подібну думку мав і Сергій Єфремов: “Тичину важко уложити в рамці якогось одного напряму чи навіть школи. Він з тих, хто сам творить школи, і з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму”.
Сам Тичина приблизно за рік після виходу “Сонячних кларнетів”, ніби відповідаючи на спроби рецензентів визначити ідейно-мистецьку манеру його письма, зазначив: “Ні до якої школи себе не можу зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм”. Тут варто додати, що дослідники поетової творчості небезпідставно вбачали в “Сонячних кларнетах” ще й риси необароко, неоромантизму, експресіонізму та ще й “фантастичного реалізму”, за визначенням італійського славіста і перекладача “сонячнокларнетних” віршів Вольфанго Джусті. (Цікаво, що видатний польський письменник-фантаст Станіслав Лем був у захваті від “Сонячних кларнетів”). Найчастіше ж першу Тичинину збірку відносили до символізму. Так, Оксана Забужко охарактеризувала її, як “безсумнівний вінець європейського символізму”, а Михайло Наєнко відмітив, що в ній Тичина “запліднив символізм тріумфальним мотивом ренесансу”.
Поряд з цим деякі літературознавці категорично висловлювались проти будь-якої “уніфікації”, як-от Григорій Вервес: “Окремі дослідники відносять творчість раннього П. Тичини то до модернізму (символізм), то до авнгардизму (експресіонізм). Для мене геніальний автор “Сонячних кларнетів” не “вкладається” в рамки жодних тогочасних напрямків і шкіл. Він окрема, самостійна епоха…”
Врешті-решт Василь Барка та Юрій Лавріненко дійшли висновку, що Павло Тичина в “Сонячних кларнетах” і у низці інших, близьких до цієї збірки, віршів явив свій оригінальний стиль, що найліпше характеризується терміном “кларнетизм”.
Зауважимо, що у двотомній “Літературознавчій енциклопедії”(К.,2007), яку впорядкував Ю. Ковалів, термін “кларнетизм” зайняв своє повноправне місце, маючи доволі просторе тлумачення. Ось витримки з нього: “Кларнетизм – термін (…) для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини. (…) вказує на “активно ренесансну одушевленість життя” (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософії “ідеї всеєдності”, витворюючи поетичний всесвіт достеменної “гармонії сфер” на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності “мікрокосму” та “макрокосму”, суголосному ментальному”кордоцентризму” та антеїзму. Особливе місце в синкретичному К. посідає панмузична стихія (…). В українській ліриці К. – явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості”. Та навіть таке розлоге пояснення не викристалізовую сповна цей термін, тож недарма Володимир Моренець зазначав: «Ми не можемо дати коректного наукового визначення авторського стилю Павла Тичини (себто понятійно декодувати «кларнетизм»), але не тому, що він того не вартий, а тому, що світогляд, на ґрунті якого постав цей стиль, подосі не дістає ясних філософських дефініцій. Тичина надто випередив свій час, сягнувши образною думкою щонайменше за поріг третього тисячоліття. Як знаємо, художнім геніям це властиво». Видається, що найдоречнішим проміжним підсумком тут може бути думка Богдана – Ігоря Антонича: “Мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями”.
Коли йдеться про стиль або належність автора до певної школи чи течії, то неодмінно постає питання впливів, наслідувань, спадкоємності, запозичень і т. п. У цьому контексті “Сонячні кларнети” були проаналізовані багатьма дослідниками, роздуми яких, як правило, мали свій сенс, але й тверде переконання, що про якесь копіювання чи пряме наслідування у збірці не може бути й мови. Для прикладу, маємо таке міркування Леоніда Новиченка: “В кого й де шукати мистецькі імпульси, що допомогли молодому поетові творити такий надзвичайний художній світ? В незглибимих надрах рідного фольклору, в Леонтовича, у Верлена, в Тагора, в багатьох інших згадуваних і не згадуваних джерелах та побудниках? Мабуть, всьому цьому разом взятому – плюс головна і вирішальна величина: могутня художня індивідуальність самого Павла Тичини”.
Безсумнівно, що найпотужнішими джерельними струменями “Сонячних кларнетів” були національний світогляд, український фольклор, народна звичаєвість, з яких і серед яких проростав і розквітнув талант поета. Жоден поважний тичинознавець не міг оминути увагою цього благодатного впливу на його першу збірку. Як писав Максим Рильчький, Тичина – “глибоко національний поет. Спорідненість його поезії з українською народною піснею, з героїчним епосом – впадає в око кожному вдумливому читачеві”. Власне про вияви українського етнокосмосу в “Сонячних кларнетах” вже неодноразово йшлося вище. Тож, як мовиться, перед нами аксіома. Воістину – духовні ознаки нації незнищенні, як стверджував Володимир Антонович.
Усвідомлюючи неосяжність питання перегуків і паралелей “Сонячних кларнетів” з іншими літературними та філософськими явищами, доцільно буде виокремити лише три найголовніші в цьому плані постаті – Григорія Сковороду, Тараса Шевченка і Михайла Коцюбинського. Бо саме ці великі українці були найбільшими світочами в житті Павла Тичини. Принагідно згадаймо бодай такі поетові слова: “в нас із Сковородою багато де в чім схожого”; “Шевченка – я так близько почуваю”. Коцюбинського ж Тичина завжди називав своїм вчителем, “любим”, “рідним”. Тож духовне і творче начало цих трьох велетнів не могло не знайти свого відображення в “Сонячних кларнетах”. І тут надзвичайно широке поле для роздумів, але, не вдаючись до детального аналізу, достатньо буде навести кілька стислих літературознавчих висновків авторитетних тичинознавців:
“Без джерел, відкритих в “Саду божественних пісень”, не було б найкращої світляної течії в “Сонячних кларнетах”. (В.Барка)
“Тичининські “Сонячні кларнети” – це фактично той самий “Сад божественних пісень”, тільки перенесений геніальним пером в іншу епоху”. (М.Павленко)
“В цілому “Кобзарі” предзначення “кларнетного” стилю Тичини багате і щедре: вже – як підготовчий ґрунт з ясними і дужими паростками новочасності”. (В.Барка)
“З творчістю Шевченка “Сонячні кларнети” перегукуються чи не на кожній сторінці”. (М.Павленко)
“Сонцепоклонництво Коцюбинського, його тонкий ліризм, його чудову майстерність пейзажного малюнка, в якій поєднувалося однакове вміння малювати матеріальні форми речей з умінням передавати їх настрій, утворюване ними враження, – все це з особливою чуйністю сприйняв Тичина”. (Л.Новиченко)
“Передвістя до появи перших збірок Тичини (…) сталося в “Intermezzo” і пейзажних сторінках з новел М.Коцюбинського. Тут найглибша спадкоємність, не тільки в поетиці, але і в світосприйманні. Новеліст Коцюбинський одкрив двері в ліричний космос українського поля, звідки потім, з блакитної височини, змогли прозвучати “Сонячні кларнети”. (В.Барка)
На цьому короткі літературознавчі порівняльні “студії” доцільно завершити, бо далі на черзі може бути і наша рідна словесність (Велесова книга, “Слово о полку Ігоревім”, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Григорій Чупринка, Микола Вороний…), і зарубіжна (ведично-санскритське письменство, антична література, Біблія, Волт Вітман, Артюр Рембо…). І все це було б доречним, але й умовним, бо “справжньому генію неможливо вказати певні шляхи, вони – поза будь-якого критичного розрахунку” (Г.Гайне).
Коли йдеться про “Сонячні кларнети”, неодмінно слід говорити про особливості архітектоніки, техніки поезій, адже у збірці кожен твір в залежності від теми має свою побудову, свої технічні засоби. Тут зміст і форма завжди вдало поєднані, як гегелівські філософські категорії: “зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму”. Справжнє розмаїття поетичних розмірів – від традиційних до новаторських, філігранна техніка віршування дали підставу Олександрові Білецькому стосовно Тичини стверджувати: “Великі попередники поета – Шевченко, Франко, Леся Українка в технічному відношенні не можуть з ним рівнятися”. Дмитро Загул писав про автора “Сонячних кларнетів”, що він “зумів підняти техніку українського вірша на небувалу височінь”.
Справді – техніка, архітектоніка віршів збірки надзвичайно витончені та різноманітні, що надає їм неабиякої оригінальності, вишуканості. Тичина дуже вправно конструював і вивершував побудову поетичних творів, при цьому технічні прийоми застосовувались не формально, не заради демонстрації майстерності, а на якомусь чуттєво-звуковому рівні, коли дивовижне відчуття рідної мови та абсолютний музикальний слух, здається, творили не просто вірші, але й мелодію до них.
Цей природний милозвучний плин “сонячнокларнетної” поезії примушує мимохіть звернути увагу, що,окрім філігранного володіння технікою вірша, помітну роль у творенні ліричних перлин відіграла музична обдарованість автора (нагадаємо,що Тичина в дитинстві був хористом і оркестрантом – грав на кількох музичних інструментах, кілька років очолював як диригент хори, сам писав музику). І це, ясна річ, сприяло тій особливій, неперевершеній тичининській мелодійності поетичних творів, про яку Юрій Клен писав: “Уже в “Сонячних кларнетах” мова хотіла стати співом”.
Олександр Білецький був упевнений: “Безсумнівно, що поезія Тичини породилася з духу музики – і в цьому відношенні його творчість – виняткове, що не має собі прямих аналогій ні в російській, ні в західноєвропейській літературі, явище”. Подібний погляд мав і Леонід Новиченко: “Здається ніхто, включаючи самого Верлена, який звично вважається наймузичнішим з європейських поетів останнього століття, не зблизив так поезію з музикою, як Тичина. (…) Такої глибокої в змісті і витонченої в формі музичності не було до Тичини, ні в українській, ні в усій сучасній йому європейській поезії”. Олег Ольжич вбачав зв`язок мелодійності “Сонячних кларнетів” з музикою Української революції і Всесвіту: “Тичина зріс із стихійного національного піднесення і ясної музики 1917 року (…). Ясність доби розливається тут у радісну музику космосу, світлий пантеїзм. Тичина цього часу надзвичайний і неповторний майстер звуку. Його поезії викликають враження абсолютної нематеріальності, видаючись в`язкою музичних тонів…”
Загалом же питання музичності “Сонячних кларнетів” стало звичним майже у всіх тичинознавчих працях. І не тільки в Україні, але й за її межами. До прикладу, як варті уваги, не зайвим буде навести міркування російського науковця Ніни Над`ярних: “Музичність поезії Тичини була природною, йшла від високого музичного обдарування, від не менш високої музичної культури і освіченості”. Дослідниця цілком слушно зазначила, що “творячи своє музичне поле, Тичина завжди поєднував його зі змістом, з ціннісною доцільністю та доречністю.”, що сама “тема музичності поезій Тичини – величезна і неосвоєна” і “майбутнього дослідника вона обдарує відкриттями та висновками, значення яких буде важко переоцінити”
Між іншим, поезії “Сонячних кларнетів” приваблювали і продовжують приваблювати не одне покоління композиторів, тож невипадково значну більшість творів цієї збірки покладено на музику багатьма відомими музикотворцями, серед яких – Яків Степовий, Василь Верховинець, Павло Сениця, Пилип Козицький, Григорій Верьовка, Михайло Скорульський, Левко Ревуцький, Микола Колесса, Михайло Вериківський, Георгій Майборода, Костянтин Данькевич, Іван Карабиць, Юрій Іщенко, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Олег Кива, Ігор Шамо, Леонід Грабовський, Богдана Фільц, Генадій Ляшенко, Богдан Юрій Янівський, Юрій Ланюк та ін. “Поезія Тичини тріпотить, як музика”, – мовив якось видатний композитор Віктор Косенко. Кажуть, що звучання поетичного слова поет навіть перевіряв на камертоні.
Але розмислюючи про мелодійність “Сонячних кларнетів”, не можна забувати, що основним “матеріалом” для творення віршованого дивосвіту, власне, була рідна – багатюща, співуча, незглибима українська мова, а головним засобом – бездоганне відчуття її мелодики й семантики Тичиною. Ось де еманація “сонячнокларнетної” поетики, ось звідки її сугестивна властивість і медитативність. Немає жодного сумніву,що естетична й експресивна функції нашої мови, як і фахова мовознавча думка Ізмаїла Срезневського про те, що українська мова “поетична, музична, живописна”, якнайкраще ілюструються творами першої збірки письменника. Згадана Ніна Над`ярних абсолютно вірно відмітила лінгвістичний хист нашого поета: “Він був з неба обласканий чуттям уловлювати найпотаємніші переливи змістової, емоційної та звукової енергії слова, чути його неповторне звучання, бачити колір, малюнок і видобувати ноту”.
Ще 1919 року, рецензуючи “Сонячні кларнети”, Дмитро Загул писав: “Тичина єдиний з молодих, який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими її, схованими для загалу, нюансами”. Не стримав свого захоплення Сергій Єфремов: “Він неначе випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком та майстерністю у найтрудніших на вислови зворотах. (…) обіруч черпає він з народної лексики й подає читачеві в нових конструкціях”. Суголосну думку мав і Євген Маланюк: “Він тримає в ліричному полоні всю гнучкість і музичність української мови”. З погляду Григорія Клочека, Павло Тичина у “Сонячних кларнетах” здійснив “прорив до високоінформативної, асоціативно-метафоричної мови”, оскільки “в Тичини було геніальне відчуття слова як виражального матеріалу. Поет розширив його можливості завдяки дивовижному оживленню семантичних ресурсів – тобто оживив “внутрішню форму слова” (О.Потебня), активізувавши його живописно-зорову та музичну потенцію”. На думку Григорія Грабовича, “Сонячні кларнети” відкривають величезну силу і багатство української мови і культури, яка в цій мові є зашифрована, закодована”.
Особливість поетичної мови “Сонячних кларнетів” полягала не лише в тому, що автор умів підбирати найнеобхідніші слова в найкращому порядку, будучи надзвичайно вправним користувачем українських мовних багатств, але й у тім, що поет був видатним мовотворцем. Неологізми – одна з найхарактерніших особливостей творчості Павла Тичини, і його дебютна збірка у цьому сенсі не є винятком, а чудесним зразком, де автор продемонстрував “практично невичерпні потенції українського словотвору” (П.Дунай). У ній ми натрапляємо на цілі розсипи лексичних новотворів: весніти, акордитись, самодзвонні, ніжнотонні, яблуневоцвітно, ясно-соколово, волосожарно, оморфно, взолотити, розпрозорюватись, перегулюватись, христовоскресний, коліноприклонно, стрункоколосковий, трояндно, незриданний, Легіт-Теплокрил і т.д. Як тут не згадати Івана Огієнка: “Творення нових добрих слів – ознака талановитості письменника”.
Значення неологізмів, як і новаторських образних словосполучень, виходить далеко за межі філологічної царини, бо вони мають новітню мислетворчу властивість. Мовознавець Іван Вихованець, назвавши Тичину “щасливим поетом”, бо “йому були підвладні нові виміри слова”, зокрема зазначав, що його нове слово “навдивовиж точно і мелодійно передавало нові обрії світобачення”.
У свій час великий німецький мислитель і поет Йоганн-Вольфганг Гете стверджував, що шляхом наполегливої інтелектуальної праці й духовного самовиховання людина здатна осягнути надсвідоме і вийти за межі антропологічного світорозуміння. Ця думка ніби провіщала виникнення філософської течії космізму та теорії ноосфери.Показово, що вагомий внесок у ці наукові напрями зробили вчені, що мали українське етнічне походження – Володимир Соловйов, Олександр Горський, Микола Сетницький, Костянтин Ціолковський, Володимир Вернадський, Олександр Чижевський, Микола Холодний та ін. Предтечами і космізму, і вчення про ноосферу можна вважати, серед інших, і українських подвижників – Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича та Сергія Подолинського. І це невипадково, бо в українському світогляді ще з часів Трипільської цивілізації ознаки цих наукових течій – хай у первісних, початкових формах – доволі чіткі: обожнення природи, відчуття єдності з космосом, усвідомлення необхідності гуртуватися у спільноти задля подальшого поступу. Хіба це відрізняється від визначення космізму, сформульованого на міжнародній науковій конференції, як “світогляду живої моральнісної Всеєдності людини, людства і Всесвіту”? Чи, може, суперечить нашому національному світобаченню теорія ноосфери, що ставить за мету розум і діяльність людини гармонізувати з біосферними явищами й космічним простором?
Павло Тичина виховувався на національних традиціях, як ніхто розумів їх і відчував. І як слушно вважає Юрій Ковалів, “жвава інтуїція спонукала його рушити далі, осмислювати ідею всеєдності крізь призму відкритого ним “кларнетизму”, що найповніше відповідав своєрідності української душі, її характерному “кордоцентризму” та “антеїзму” (…). Ідея всеєдності – стрижневе осердя “кларнетизму”, основа його “гармонії сфер”, врівноваження “земної” сили та божественного чину, актуалізація архетипів української душі та перспективи духовного відродження”. Тож у певній мірі “Сонячні кларнети” можна вважати поетичною паралеллю космізму і теорії ноосфери, бо автор збірки, як писав Андрій Ніковський, “на струнах вічності перебирає”, стоїть в центрі всесвіту і одночасно вдивляється в усмішку ромашки”; бо “в “Сонячних кларнетах” людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту” (В.Стус). А сам Тичина своє істинне розуміння і космізму, і ноосфери висловив у риторичному запитанні: “Хіба космізм у нас для того, щоб свою землю, з нашими рідними людьми забути?”
І вже виходячи з цього Тичининого формулювання про “свою землю, з нашими рідними людьми”, знову наголосимо на патріотичному струмені, що пронизує всі “Сонячні кларнети”. Бо навіть шедеври пейзажної лірики, такі як “Гаї шумлять…”, “Арфами, арфами…”, “Квітчастий луг…”, неможливо створити тільки завдяки великому поетичному талантові, тут потрібна ще й по-справжньому щира любов до рідної землі, до української природи. Вельми доречною і правильною є думка Марини Павленко: “У “Сонячних кларнетах” немає жодного вірша не про Україну, це взагалі одна з найбільш українських книг в нашій літературі. (…) Тичина міг писати про що завгодно, але кожне слово в нього все одно дихало Україною, несло в собі Україну, Україні співало осанну. Подібно до того, як, за Поетом, “одбивсь в озерах настрій сонця”, так у кожному слові “Сонячних кларнетів” одбився настрій України”.
Світоглядні засади автора “Сонячних кларнетів” у добу національно-визвольної Української революції були сфокусовані на відданій синівській любові до Матері-Батьківщини, превалював над усім “його патріотизм глибокий, як рідна земля і її довга історія” (О.Тарнавський). Зовсім не випадково Валер`ян Поліщук назвав Тичину бардом Центральної Ради, а Василь Барка співцем Української Народної Республіки. І закономірно, що Григорій Ващенко помітив: “У “Сонячних кларнетах” ми ніби чуємо передзвони старих київських церков і потужні гасла української національної революції”. Всім серцем прийнявши українське відродження, поет захоплено оспівав і возвеличив його вікопомні події. Справедливо зазначав Євген Маланюк:” Тичина починав як поет, що межує з геніальністю (…). Тичина починав так, що крізь його “Сонячні кларнети” промовляла обуджена душа Нації і починав промовляти її Дух”. Через те в уявленні майбутніх поколінь перша поетична збірка Павла Тичини назавжди залишиться символом українського Ренесансу початку ХХ століття. “Для України, для вічності Тичина – це “Золотий гомін”, це весняне пробудження рідного народу, це його божественні сонячні кларнети!” (О.Гончар).
Значення “Сонячних кларнетів” у ідеологічно-світоглядному сенсі визначив Юрій Лавріненко: “Українські універсали політичні не мали тієї суверенності, глибини, досконалості оформлення політичного, що їх мав у своїй зовсім іншій сфері і в своїх зовсім інших засобах естетичний універсал “Сонячні кларнети”. А до цього ж охарактеризував збірку як опозицію України ленінському духові “злопомсти”, додавши, що Тичина “став найбільш конгеніальним поетом Українського Відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій”. Схожий погляд мав і Леонід Новиченко: “книжка, про яку йдеться, за всім своїм духовно-образним ладом являла світлу вість про грядуще відродження народу – і тому з таким ентузіазмом була сприйнята суспільством історично переломної доби”. Мабуть, саме такі, подібні до “сонячнокларнетних”, твори – глибокодумні й високомистецькі, дали підставу філософу Йоганну Фіхте стверджувати: “Найвищою школою народу є поезія”.
Коли ж говорити про суто художньо-літературну майстерність автора “Сонячних кларнетів” (хоч про це вже і йшлося), то слід вести мову про етапний перехід, новий рівень у розвитку української поезії, адже збірка ознаменувала “народження принципово нової поетичної системи” (Г. Клочек). Ще у 1920-х роках це зауважив Сергій Єфремов: ” Безперечно, творчість Тичини поклала певну межу в нашому письменстві і писати після його так, як писано до його, можуть хіба великі майстри, що самі творять форми й прокладають шляхи; звичайним же письменникам довелося перестроювати свою ліру відповідно до того, що задав Тичина, тону”.
“Сонячні кларнети” стали однією з небагатьох книг, перед якою відкрилася вічність. Ця збірка так багато у себе ввібрала – і так багато дала. Вона ніби синтезувала увесь духовний космос українства, а через нього й “усе золото світу”, осмислене власним розумом поета. Василь Барка, назвавши Тичину “найвидатнішим ліриком по Шевченкові”, поставив “Сонячні кларнети” в один ряд з найвеличнішими явищами української літератури, що мають світове значення, – збіркою українських народних пісень і дум, “Словом о полку Ігоревім”, “Садом божественних пісень” і “Кобзарем”. Неоціненну значимість збірки він охарактеризував таким чином:”Сонячні кларнети” були духовно необхідні: для вираження життєвої віри, що могла захопити душі на високих рівнях культурного багатства і звідти розійтися кругами моря до всієї нації, освітлюючи нові підвалини”. Приблизно в цьому ж ключі маємо й міркування Григорія Штоня, котрий визначив, що “Сонячні кларнети” – твір духомовця” і що “з часу Шевченкового “Кобзаря” й по сьогоднішній день включно українська культура не мала речі більш значущої, аніж сонячнокларнетове послання П. Тичини 1918 року. (…) ми до цієї особи всенародно не те що не піднялися, а й цього досі не запрагли”.
Зрозуміло, що така геніальна книжка, як “Сонячні кларнети”, має потужне відлуння в нашій літературі, але говорити про прямих послідовників Павла Тичини, очевидно, не доводиться, настільки індивідуалізованим і своєрідним є його “кларнетизм”. Та певні перегуки літературознавці знаходять у творчості багатьох українських поетів: від Володимира Свідзинського і Богдана – Ігоря Антонича до Миколи Вінграновського та Ігоря Калинця. Як слушно вважає Дмитро Павличко: “Епоха Тичини не закічилася. Ренесанс української поезії, розпочатий “Сонячними кларнетами”, триває”. Власне інакше й не може бути, адже, за визначенням Івана Кошелівця, “геніальний автор “Золотого гомону” і “Скорбної Матері” був і залишається першим поетом двадцятого століття”; а на думку Ніни Над`ярних, “Сонячні кларнети” це “золотий фонд української і світової літератури”.
Усі покоління українських поетів, що прийшли після Павла Тичини, приречені бути його учнями, звісно, в тій чи іншій мірі. Естетична краса, мистецька вишуканість, одухотворений світогляд, етнічна закоріненість, лінгвістичне багатство, розмаїте новаторство, сугестивна енергія, властивість “майоріти над буттям” (Ф. Ніцше) – все це має величезну притягальну силу в “сонячнокларнетній” поезії. Поет Божою милістю, плоть і кров українського народу – Тичина подарував світові диво-книгу “Сонячні кларнети”, якою може і повинна пишатися нація. Бо без цієї геніальної збірки неможливо скласти цілісного уявлення про українську літературу, не можна збагнути усієї глибини і багатогранності нашої мови, не до снаги зрозуміти українську душу і духовну велич народу.
Розповіді про “Сонячні кларнети” немає завершення…
Григорй Донець
Основна література
Барка В.Відхід Тичини. / Час. – 1997. – 11-17 червня.
Барка В.Хліборобський Орфей, або Кларнетизм. – Мюнхен-Нью-Йорк, 1961. – Бібліотека “Сучасності”, ч.2. – 87 с.
Білецький О.Від давнини до сучасності:Вибрані праці:У2т.:Т.2. – К.,1960. – 455с.
Єфремов С.Історія українського письменства. – К.,1995. – 686с.
Клочек Г. “Душа моя сонця намріяла…”(Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини). – К.,1986. – 367с.
Ковалів Ю. “Кларнетизм” – один із кодів української душі. / Київ. – 1996. – ч.11-12. – С.139-146.
Лавріненко Ю.Розстріляне Відродження. – К.,2001. – 794с.
Лавріненко Ю.Павло Тичина. – Х.,1930. – 80с.
Маланюк Є.Книга спостережень. – Торонто,1962. – 528с.
Надъярных Н.Аксиология перечтений. – Москва,2008. – 336с.
Наєнко М.Художня література України.Від міфів до модерної реальності. – К.,2012. – 1088с.
Неврлий М.Минуле і сучасне. – К.,2009. = 956с.
Ніковський А.Павло Тичина. / Тичина П.Сонячні кларнети. Ніковський А.Vita Nova. – К.,1998. – С.63-84.
Новиченко Л.З потоку десятиліть. / Тичина П.В серці у моїм. – К.,1970. – С.5-35.
Новиченко Л.Поезія і революція. – К.,1979. – 365с.
Павленко М.Тичининська формула українського патріотизму. – Умань,2002. – 181с.
Тарнавський О.Відоме й позавідоме. – К.,1999. – 585с.
Тичина П.Зібрання творів:У 12т.:Т.!. – К.,1983. – 735с.
Тичина П.Зібрання творів:У 12т.:Т.12.Кн.2. – К.,1990. – 480с.
Юринець В.Павло Тичина:Спроба критичної аналізи. – Х.,1928. – 115с.
