Нещодавно минули 50-ті роковини смерті поета. У приватному архіві виявлено унікальну світлину з Павлом Тичиною, що вважалася втраченою.
Точніше мовити, втраченою частково. Ось що про неї писав свого часу відомий тичинознавець професор Олександр Іванович Губар: «В моїх руках фотографія П. Г. Тичини, передана мені його дружиною Лідією Петрівною. Це одне із свідчень тих численних стресів психологічних, що їх довелося пережити цій виключно діткливій людині в часи сталінської інквізиції. Павло Григорович на цьому фото ще молодий. На звороті рукою Лідії Петрівни простим олівцем поставлена дата: «1915 чи 1916 р.». Поет сидить на стільці. Худющий, в студентському картузі, в зношеному довгополому плащі. Добре видно стоптані, «розбиті» черевики. 1915-1916 роки – період навчання поета в Київському комерційному інституті. Фотозображення П. Г. Тичини відтято ножицями від якогось більшого групового фото. Хто ще був зображений тут? Невідомо. Десь весною 1968 року Лідія Петрівна мені розповідала: «Хто тільки не колов очі Павлусеві його попівсько-дяківським походженням. У 30-х роках в Україні уже майже всіх священиків було репресовано, знищено. На фото були якраз і репресовані. Павлусь попросив мене спалити це фото. Зім’явши його, передав мені. Волю його я виконала частково: відтяла ножицями зображення Павлуся. Так воно й збереглося». А закінчила Лідія Петрівна, розводячи руками та похитуючи головою: «Тяжко згадувати ті страшні часи. Скільки ночей ми не спали… Думали: ось-ось загримають у двері «гості». Павлусь не знав, що я потай від нього підготувала було торбинку з сухарями…»
Ось така сумна історія. Але тепер, на щастя, маємо можливість бачити цю світлину цілою та ще й з точним датуванням (рукою невідомої особи) і власноручним написом поета на звороті: «Три брати: Павло Іван Михайло».
Важко сказати, наскільки точно переказав розповідь Тичининої дружини шановний професор і наскільки довірливою була їхня розмова. Чи й справді поет просив спалити фотознімок, нібито «зім’явши його»? Адже світлина анітрохи не пошкоджена. Можемо припустити, що ножицями було відрізано частину копії оригінальної світлини. Хоча, з іншого боку, оригіналів могло бути кілька, один з яких або сам Тичина, або ж Лідія Петрівна передали письменникові Григорію Прокоповичу Донцю, до якого тичининська родина ставилася з довірою. Молодший побратим Павла Григоровича Г. П. Донець, дякувати Богу, зберіг рідкісну фотографію, яка віднині стає надбанням дослідників і шанувальників творчості великого поета.
Насамкінець варто нагадати, що брати поета Михайло та Іван, як і Павло Григорович, закінчили Чернігівську духовну семінарію і були священиками (до речі, як і ще один брат Євген). Іван Григорович якраз і був тим репресованим, про якого говорила Лідія Петрівна О. Губарю. 1938 року його заарештували за «контрреволюційну націоналістичну діяльність», і він кілька місяців провів у в’язницях Ніжина, Чернігова та Києва, аж поки Павло Григорович за допомогою Микити Хрущова не вивільнив його з ув’язнення. Михайло Григорович, найстарший з братів, не дожив до розгулу сталінських репресій і помер 1920 року у 35-літньому віці.
Григорій Донець
