Знищений на творчому злеті
Український поет та прозаїк Бори́с Тене́та (1903-1935) (справжнє прізвище Гурі́й) – один з представників «розстріляного відродження» прожив навіть менше, ніж зазвичай радянська влада відводила таким людям. Його земний шлях обірвався не у 45, як у більшості колег по нещастю, а в не повні 32 роки в київській тюрмі НКВС СРСР. 
У ці квітневі дні відзначаємо 120-у річницю з дня народження цього талановитого чоловіка, який ще юнаком став на творчу стезю. У мистецькій хроніці альманаху «Вир революції» (Катеринослав, 1921) зазначалося: «Борис Гурій, молодий український поет, приготував до друку першу збірку поезій під назвою «Чорний пар» і написав п’єсу «Казка» на 4 картини».
Шкода, що ці ранні твори не збереглися. Зате зі спогадів письменника В.Сокола, приятеля Б.Тенети, відомо, що на початку 1920-х він був одним з найдіяльніших членів Катеринославської філії спілки селянських письменників «Плуг». А про реалії тодішнього життя у Катеринославі та літературні здібності автора можна судити з його оповідання «Безробітний», опублікованого «Житті й революції» за 1925 рік.
Провінційна атмосфера півдня України не надто сприяла творчому розвою і в 20-і роки вже більш впевнений у собі письменник-початківець переїздить до Києва. Тут він входить до літературної організації «Ланка»-МАРС і з середини 20-х років друкується в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Зоря», «Нова Громада», «Червоний шлях» та ін. Окремими книгами виходять повісті та оповідання «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930), «В бою» (1931).
Тогочасна критика по-різному оцінювала творчість Б. Тенети. Перші відгуки на його поезію містяться в літературно-критичних часописах 1926 року. Однак це були не ґрунтовні розвідки поетичного доробку, а лише фрагментарні судження: Тенета – лірик, який пише «вірші не погані».
Аналізуючи його урбаністичну поезію, рецензенти акцентували увагу на невиправданому песимізмі автора, приписували йому «єсенінщину», а дехто навіть зараховував ці твори до «занепадницьких», відірваних від революційної дійсності, зі зниженим громадсько-революційним пафосом. Мовляв, у збірці «Листи з Криму» панує тематика любовної психо-фізіології, а слід було б «глибше прозирати в соціальну природу людини».
Щоправда, таким же нападкам піддавалася й творчість В. Сосюри та інших молодих поетів як таких, що не мають твердої класової психології, не засвоїли «нової» пролетарської науки і пройнялися скепсисом до революційної тематики, перебільшивши власну значимість.
Та коли у 1927–1928 рр. двома великими тиражами вийшла повість «Гармонія і свинушник», критики відзначили актуальність та важливість піднятої у ній проблемі статі. У 1929 році виходить позитивна рецензія на дві збірки новел («Листи з Криму» і «Десята секунда»), у якій сказано, що письменник у своїй творчості торкається низки цікавих, актуальних і просто таки болючих питань про новий побут нашої молоді, зачіпає питання психологічного і соціального характеру. Критик простежує еволюцію Тенети-прозаїка, який від першої своєї збірки («Листи з Криму») до найновішої («Десята секунда») «пройшов досить складний, мінливий, але впертий шлях боротьби за опанування художнього слова, фабули й тематики».
Тож, здається, у молодого перспективного літератора все було гаразд. Однак на початку 30-х років у середовищі української інтелігенції починаються масові арешти. В атмосфері суцільного страху і невпевненості в завтрашньому дні Б.Тенета зважується звернутися з листами до Й.Сталіна та М.Горького, благаючи звернути увагу на ситуацію в Україні, де ув’язнюють невинних людей.
Та хіба сильні світу цього читали ці звернення? І хіба хтось із них збирався зупинити криваві жорна, які перемелювали тисячі людських життів? Не оминула лиха доля й Б.Тенету: його заарештували 20 січня 1935 року на Кавказі, куди він поїхав навідати родину. В сухумській в’язниці, доведений до відчаю письменник, зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, аби спроба не повторилася. Однак вже 6 лютого в’язень таки вкоротив собі віку, затягнувши петлю на шиї.
«Мене бандити не розстріляють, я не дамся…» –, передчуваючи близький кінець, заявляв він близьким. Хоча й думав, що зможе врятуватися, адже дуже любив життя. За спогадами дружини Є.Плужника, в передчутті арешту він хотів інспірувати свою смерть: думав зникнути безвісти, залишивши одяг з документами на березі річки. Мовляв, хтось знайде ці речі й передасть у НКВС, а там скажуть, що утопився сам раніше, ніж ми його утопили…
Вкотре, читаючи біографії репресованих, дивуєшся деяким нашим співвітчизникам, які досі сумують за СРСР. Чимало з них не знають, де могили їхніх дідів, як їхні батьки вижили в голодомор, а потім виховувалися у дитбудинках. Самі ж вони заледве не до старості мешкали у гуртожитках, тяжко працювали, зводячи кінці з кінцями в умовах суцільного дефіциту і цілковитої ізоляції від зовнішнього світу. То хіба можна тужити за таким життям і пишатися історією, в якій увіковічено імена катів і пилом забуття припорошено найкращих представників нації?
Лариса ДАЦЮК
