«Українська нація мусить скинути пановання чужинців…
…бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на голови всіх гнобителів нашої нації».
Хто сьогодні не підпишеться під цими жорсткими словами, сказаними наприкінці 1900 року, громадським і політичним діячем, основоположником і одним з ідеологів українського націоналізму Миколою Міхновським, 150-річчя від дня народження якого відзначаємо в ці дні. 
Юрист за освітою, він не тільки фундаментально обґрунтував ідею політичної самостійності України, а й активно впроваджував її у життя. Ще першокурсником Київського університету Святого Володимира, М. Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади».
Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1892 року став членом таємної студентської організації «Братство тарасівців» (написав її програму «Кредо молодого українця»). У ній ішлося про те, що його «поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави».
Після закінчення університету М.Міхновський зайнявся адвокатською практикою спочатку в Києві, а потім у Харкові, де відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат і завоював авторитет серед української громади міста. На початку 1900 року долучився до становлення Революційної української партії (РУП) — першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні.
Її лідери запропонували М.Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі «Самостійна Україна», яка вийшла у Львові цього ж року тисячним накладом. Це була фактично програма партії, основним гаслом якої стала «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».
Але згодом програма зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вороже. Незадоволення позицією М.Міхновського почалося й у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціалістичних ідей, тоді як члени РУП тяжіли до них. Тож її автора звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі та «ориґінальнічаніі».
Такий розвиток подій не збив М.Міхновського з обраного шляху. У відповідь на поширення в суспільстві марксистських настроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, він зосередився на консолідації прихильників ідеї самостійництва. 1902 року заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України, й став її провідником та головним ідеологом, автором програми партії та маніфесту «10 заповідей УНП», широко відомого в Україні та за кордоном.
У цих документах автор виклав основні засади та принципи українського націоналізму і намагався будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу зі славним минулим. Аби привернути якомога більше земляків до ідеї самостійності, популяризував її у ним же заснованих часописах («Самостійна Україна» «Хлібороб», «Запоріжжя», «Слобожанщина», «Сніп»).
В діях М. Міхновського теорія не розходилася з практикою. Працюючи адвокатом, в судах захищав українських активістів. Вдавався й до радикальніших дій: керував таємним напіввійськовим товариством “Оборона України” (1903–08), яке здійснило кілька демонстративних терористичних акцій, спрямованих проти антиукраїнської політики царизму.
Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років активно втілював її у життя. Був засновником і керівником Українського військового клубу ім. П.Полуботка, членом Українського генерального військового комітету, одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Б.Хмельницького.
А ще його обрали членом Української Центральної Ради. Однак тут прагнення М.Міхновського, спрямовані на формування української армії, не були підтримані соціалістичною більшістю керівництва Ради. Через розбіжності у поглядах він вийшов зі складу Генерального військового комітету. Згодом на вимогу лідерів УЦР був відправлений на румунський фронт, де перебував до більшовицького перевороту 1917 року.
Відтоді мешкав на Полтавщині, був обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП) та сприяв поширенню її впливу. Партія виступила за самостійну Українську державу з конституційним ладом, форми державного устрою якої «визначить сам народ на першому українському Соймі, що вийде із загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування».
А ще партійці були проти федерації з Росією, за створення «могутньої української армії і флоту», за «автокефалію і повну незалежність Української православної церкви», а також за примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність».
Такі погляди не поділяли ті, хто за часів Української Держави стояв біля її керма. М. Міхновському довелося перейти в опозицію до влади, а після початку протигетьманського повстання 1918 року він виступав за примирення сторін (П.Скоропадського та Директорії) й утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату.
Планам не судилося збутися. Протистояння в українському середовищі призвело до цілковитої поразки на теренах становлення самостійної держави і перемоги більшовизму. М.Міхновський виїхав на Кубань і жив там деякий час. Навіть пробував емігрувати, але невдало. Тож довелося вчителювати, працювати у кооперації. До Києва повернувся лише 1924 року і майже одразу був заарештований органами ДПУ. Щоправда, після кількох днів допитів все ж опинився на волі.
Яким знущанням піддавався у тюремних застінках, можна лише гадати. Адже наступного дня після звільнення, покінчив життя самогубством за нез’ясованих обставин. Сталося це 3 травня 1924 року: М. Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга В. Шемета. Кажуть, ніби була передсмертна записка: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…
Так не стало «української стихії, опанованої сильним та благородним інтелектом». А ще високоосвіченого і досвідченого правника, тонкого психолога, видатного організатора, блискучого промовця, талановитого публіциста, розумного і тактовного керманича, доброго знавця нашої минувшини (історичної та побутової), революціонера, спроможного на рішучий чин, прекрасного взірця української расової культури, українського аристократа у властивому значенні цього поняття.
Таку характеристику давали М.Міхновському ті, хто його добре знав. Натомість вороги зробили з нього пугало на ціле століття, всіма силами прагнучи вимарати з нашої історії його ім’я, а зі свідомості народу — його ідеї. Шкода, що їх не оцінили й сучасники — невдахи-фундатори української держави, які через свою недалекоглядність шукали не то федералізму , не то автономії, й не зуміли сконсолідуватися довкола окремішнього самостійницького розвитку нації.
Автор – старша наукова співробітниця Лариса ДАЦЮК
