У 19 років — «король футуропрерій»
Ґео Шкурупій – 
український, письменник, поет, представник напряму панфутуризму, один з лідерів літературного авангарду 1920-х років, кіносценарист та журналіст, життя якого у 34 роки обірвав терористичний сталінський режим. Нині, через 120 років з дня його народження, не так багато людей знають, яким був цей талановитий чоловік, і що зробив для розвитку національної культури.
Майбутній письменник отримав хорошу освіту: закінчив 2-гу Київську чоловічу гімназію, рік провчився на медичному факультеті Київського університету, а після того – ще два місяці в Київському інституті зовнішніх зносин. Але бурхливий розвиток суспільного життя з його ідеологічними дискусіями та мистецькими експериментами, які «кидали виклик всьому старому і міщанському», приваблював юнака більше, ніж навчання. Він спробував попрацювати у батька на залізниці, однак невдовзі остаточно обрав мистецьку стезю.
Тим паче, що ще учнем гімназії потрапив до редакції газети «Більшовик», через яку і прийшов у літературу. Тут він познайомився з В. Поліщуком і пристав до його групи «Гроно», був наймолодшим (17 років) серед тогочасних літераторів. Тоді ж познайомився з лідером й натхненником українського футуризму М.Семенком та став членом першого футуристичного об’єднання «Фламінґо» й узяв собі псевдо Ґео.
То який же творчий доробок залишив по собі Ґ. Шкурупій? Його дебют відбувся 1920 року в літературно-мистецькому альманасі «Гроно» прозовими творами «Ми» і «В час великих страждань». А наступного 1921 року в альманахові «Вир революції» вийшла добірка поезій. Загалом його твори друкувалися в низці часописів, газет та альманахів: «Вир революції», «Шляхи мистецтва», «Глобус», «Гроно», «Семафор у майбутнє», «Життя й революція», «Нова ґенерація», «Червоний шлях», «Літературна газета» … 
Перші збірки поезій («Психетози. Вітрина третя» та «Барабан. Вітрина друга» (1922-23 рр) написані в стилі футуристичної поетики. На обкладинці однієї з них стояло: «Король футуропрерій Ґео Шкурупій». Авторові тоді заледве виповнилося 19 років. У цих віршах переважала суспільно-політична тематика, що в добу революційної романтики позитивно сприймалося читачами.
Будучи палким прихильником авангардного мистецтва, Ґ.Шкурупій виступав з теоретичними статтями про футуризм, брав участь у літературних дискусіях. З 20-х років і аж до самого арешту, як і більшість тогочасних колег по перу, був учасником багатьох літературних об’єднань, які з’являлися і зникали, трансформувалися, змінювали назви та декларації намірів. Брав участь у багатьох диспутах, відстоюючи нові мистецькі принципи в літературі, нещадно критикував М.Зерова та інших неокласиків за їхню вірність класичним традиціям.
Однак захоплення футуризмом у молодого поета досить швидко минуло. І вже 1925 року вийшла збірка «Жарини слів», яка засвідчила, що «футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного». 
Того ж року Ґ. Шкурупій дебютував як прозаїк. Його книгу гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» назвали цікавим явищем у нашій белетристиці як «збірник розмаїтий, талановитий», хоча й надміру залітературений. А далі була ще ціла низка збірок оповідань.
Паралельно письменник працював редактором і сценаристом на кінофабриці (за його сценаріями було знято два фільми), у редакції урядової газети, редагував альманах «Нова генерація», у якому вперше був надрукований сценарій «Землі» О.Довженка. Жив то у Харкові, то у Києві.
Однак, працювати ставало все важче. Мрії про всесвітнє панування вільної людини та нового порядку, який принесла пролетарська революція, розбиваються об реалії: голодомор, самогубство Хвильового та Скрипника, масові арешти в літературному середовищі. У грудні 1934 року прийшли і до Ґ. Шкурупія, звинувативши у приналежності до «київської терористичної організації ОУН».
За цією справою відбулися два судових засідання військового трибуналу, на яких письменник категорично заперечував висунуті звинувачення і навіть подав письмову заяву-скаргу на неправомірні дії слідства. Проте це не мало жодного значення – його засудили до «10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна» і відправили на Соловки. Дружину і сина, як родину ворога народу, вигнали з Києва.
Та вже через три роки, у листопаді 1937-го, особлива трійка Ленінградського НКВС переглянула вирок, засудивши Ґ.Шкурупія до розстрілу разом з 509 іншими в’язнями Соловецьких таборів. У грудні того ж року вирок виконали й тільки через 20 років та ж сама кривава влада, яка розтоптала талановитого митця, так само безпристрасно реабілітувала його посмертно.
Написані ніби від копірку біографії представників «розстріляного відродження», є беззаперечним свідченням того, наскільки збіднили національну культуру масові репресії 30-х років. Нині важко навіть уявити, якими могли бути українська література, музика, театр, образотворче мистецтво, якби окупаційна влада не викосила цвіт нації. То чи доречно сьогодні ставити запитання: за що ми воюємо? Усьому цивілізованому світові зрозуміло за що.
Автор – старша наукова співробітниця Лариса ДАЦЮК
