В цьому році виповнюється 125 років від першого
видання Літературно-наукового вісника
“Часопис, який доклався до формування нації”
Мабуть, жодне друковане видання не зробило більше для просвітництва, згуртування та об’єднання нашої нації стільки, як щомісячний журнал «Літературно-науковий вісник», який з перервами виходив трішки довше, ніж чверть століття.
Після непереборних обставин він щоразу відроджувався, як Фенікс з попелу, і видавався з січня 1898 до грудня 1906 та з травня 1922 до липня 1932 – у Львові, з січня 1907 до серпня 1914 та з липня 1917 до вересня 1919 – у Києві. Й навіть в еміграції була спроба відновити його випуск (у 1948–49 рр. побачили світ два номери, надруковані в Регенсбурзі та Мюнхені), однак вона зазнала невдачі.
«Літературно-науковий вісник», як друкований орган Наукового товариства ім. Т. Шевченка, був заснований на базі журналів “Зоря” та “Житє і слово” з ініціативи М.Грушевського (він же став його першим редактором). Журнал позиціонувався як місячник літератури, науки та громадського життя на зразок зхідно-європейського «revue».
На той час провідну роль у його розбудові відігравав І.Франко, який хотів зробити вісник «справжнім органом не тільки для підпирання літературної продукції, а також для вироблення літературного смаку і розбудження літературних інтересів серед нашої суспільності», національного відродження українців.
Журнал об’єднав навколо себе тогочасну літературну еліту – поетів, прозаїків, публіцистів, критиків, науковців з Галичини, Буковини та Наддніпрянської України. Ось далеко не повний список авторів, які друкувалися в часописі: Г. Барвінок, В.Винниченко, М.Вороний, Б.Грінченко, В.Дорошенко, С.О.Єфремов, І.Карпенко-Карий, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, А.Кримський, В.Леонтович, Б.Лепкий, І.Липа, О.Маковей, Л.Мартович, Д.Мордовець, С.Петлюра, С.Русова, В.Самійленко, Л.Старицька-Черняхівська, В.Стефаник, Г.Хоткевич, Леся Українка, М.Черемшина…
У перший період існування редакційна політика була спрямована на осмислення самобутності української нації, тлумачення головних західноєвропейських тенденцій суспільно-політичного розвитку, висвітлення реального становища українців у Австро-Угорській та Російській імперіях. Разом з тим редколегія задекларувала свою нейтральність щодо партійної полеміки.
Чільне місце в журналі відводилося розвідкам і матеріалам культурно-освітнього спрямування, передусім для піднесення інтелектуального рівня українського читача. Велика увага приділялася осмисленню літературного процесу в українському суспільстві як важливому чиннику формування національної свідомості. Докладно висвітлювалося українське науково-освітнє та культурно-мистецьке життя, велася полеміка щодо вільного вжитку української мови в російській імперії.
Друкувалися матеріали з соціогуманітарних дисциплін, у тому числі з етнографії, етнології, літературознавства, мистецтвознавства, мовознавства, статистики, фольклористики, філософії. Також можна було почитати наукову хроніку, огляди, рецензії, бібліографічні та біографічні статті. Значне місце займали розвідки з різних періодів української історії та історіографії, особливо XIX – поч. XX ст. У низці публікацій обстоювалася думка про необхідність національно-культурної автономії українців.
Звісно, такі матеріали не могли не привернути увагу царської цензури. Аби хоч якось її обходити до травня 1901 року журнал надсилався до Росії під назвою «Галицький літературний вісник». Надалі його розповсюдження в імперії було заборонено і він потрапляв до Наддніпрянської України підпільно.
Та після революції 1905 року, коли в Росії з’явилися можливості для появи української преси, М. Грушевський наполіг, аби перенести випуск часопису до Києва. Проте є й така думка, що це сталося через хворобу І. Франка, який не зміг справлятися з надзвичайно широким колом обов’язків.
Тож розпочинаються два київських періоди вісника: 1907–14, 1917–19 рр. М.Грушевський перебирає на себе провідну роль у журналі. На новому місці справи йшли досить добре. Задля успішного розповсюдження журналу та конкуренції з російськомовними виданнями навіть створили книгарню вісника. І хоча структура видання істотно не змінилася, зате збільшився його обсяг. У перший київський період часопис виходив у 2-х виданнях – київському та львівському – книжками по 12–15 друкованих аркушів під грифом Українсько-руської видавничої спілки.
Фактично журнал став першим загальнонаціональним літературно-науковим виданням. Його програму, адаптовану до нових умов, сформував М.Грушевський. Ішлося про те, що на відміну від так званих товстих журналів у Росії, вісник орієнтується на активне інформування суспільства про «біжучі події» українського життя. Істотно зросли динамізм та оперативність публіцистичних розвідок.
Акцентувалася увага на необхідності конституційного процесу в Росії на кшталт європейського. Пропагувалася ідея національно-культурної автономії для українців та аналізувалися імовірні шляхи її досягнення. У публікаціях систематично висвітлювалися важливі події суспільно-політичного, соціально-економічного, громадського, наукового та мистецько-культурного життя на теренах як Наддніпрянської України, так і Галичини та Буковини. Вміщувалися хронікальна інформація, аналітичні розвідки (приміром, цикл з понад 30-ти статей М.Грушевського «На українські теми»).
Значне місце відводилося публіцистичним працям. У них розглядалися питання національно-культурного та суспільно-політичного розвитку «недержавних народів» як у Росії, так і в Європі. Широко трактувалися суспільно-політичні та соціально-економічні проблеми українців в Австро-Угорській та Російській імперіях.
Зокрема, йшлося про столипінську аграрну реформу, діяльність земств, роль України у формуванні російського бюджету, переселенський рух до Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу, трансатлантичну еміграцію до Америки, демографічні тенденції серед підавстрійських українців. Регулярно висвітлювалися актуальні питання міжнародних відносин з виключною увагою до революційних та національно-визвольних рухів у світі.
Оперативно вміщувалися рецензії та критичні статті, присвячені творам красного письменства. Друкувалося багато публіцистичних, літературно-критичних, історичних статей, оповідань, повістей, поезій, есе, рецензій та оглядів. Було оприлюднено низку статей, присвячених творчості відомих письменників, поетів та митців.
Знаходили місце і для початківців. Приміром, нікому не відомий молодий поет П.Тичина, який 1912 року за порадою М.Коцюбинського надіслав кілька віршів до редакції, побачив на сторінках престижного журналу свою першу публікацію — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» і був окрилений таким успіхом.
У перший київський період часопис також відігравав важливу роль у формуванні української мови. Редколегія журналу виступила за єдину мовну концепцію, спільну літературну мову для репрезентації національної єдності.
Окрім того, журнал систематично реагував на репресивні заходи російського царату супроти українства, висвітлював галицьку проблематику щодо розвою українства. Публікувалися студії з демографії, етики, соціології, політекономії, психології, статистики та інших галузей. Традиційно чимало місця відводилося статтям і матеріалам на історичної тематику.
Однак все раптово скінчилося з початком Першої світової війни, введенням воєнного стану та репресіями проти всього українського. Тож поновити випуск часопису і навіть його книгарню вдалося лише у липні 1917 р. Основну редакційну роботу на той час взяв на себе О.Олесь. У журналі висвітлювалися й аналізувалися перебіг революційних та військово-політичних подій, зокрема, розпад імперій-пригноблювачів. Обговорювалися питання будівництва української державності, міжнародного становища країни.
Водночас редакція прагнула зберегти традиційний соціогуманітарний профіль часопису, зокрема, друкувала твори красного письменства, поезії, літературознавчі, історичні розвідки і матеріали. Значна увага приділялася науково-освітній та культурній проблемам.
Проте на заваді планам стала революція і роки воєнного лихоліття. У грудні 1919 року згідно з наказом більшовицьких властей випуск журналу заборонили, а книгарню націоналізували. Та все ж останній київський номер, укладений за липень/вересень 1919-го, таки вийшов у жовтні 1920-го.
А далі починається другий львівський період журналу. Від травня 1922 року він друкувався під грифом Української видавничої спілки. За задумом, відновлений часопис мав об’єднувати літературні сили західноукраїнських земель та еміграції на національному ґрунті. І справді, спочатку в ньому взяли участь кращі представники старшого покоління, а потім і молоді.
Але невдовзі почалися проблеми: 1923-го внаслідок ідеологічного конфлікту, пов’язаного з переходом Д. Донцова на позиції націоналізму (він став одноосібним редактором аж до 1932 р), частина співробітників вийшла з редколегії. Це дещо збіднило представництво соціогуманітарних дисциплін у журналі.
Проте й надалі основним завданням редакційної політики залишалося формулювання, ствердження та поширення самоцінності української національної ідеї. З журналом продовжували співпрацювати представники різних українських політичних партій. Висвітлювалися процеси та події на теренах УСРР: нова економічна політика, переродження та бюрократизація комуністичного партапарату, репресивні заходи більшовицького режиму, русифікація тощо.
У журнальних публікаціях систематично розглядалося становище на західноукраїнських землях, що ввійшли до складу Польщі, зокрема, політичні, соціально-економічні, культурно-освітні питання. Чільне місце відводилося аналізу партійного життя в Галичині. Велика увага приділялася проблемам українського націоналізму.
Зберігалася й історична проблематика, подавалися статті про відомих українських діячів і вчених, висвітлювалася діяльність українських наукових інституцій як в УСРР, так і в Західній Україні та на еміграції. Публікувалися також літературні огляди творів радянських і західноукраїнських авторів, студії з етнографії, фольклористики, статистики, мистецтвознавства.
Однак у липні 1932 через фінансові проблеми видання часопису припинилося. За час його існування всього вийшло 109 томів. Відновити випуск журналу намагалися в еміграції (Німеччина). У 1948–49 до 50-ліття заснування журналу за редакцією В.Шульги, який залучив до співпраці науковців, письменників та митців, вийшло лише 2 номери. Надалі як через брак коштів, так і переїзд більшої частини дописувачів з Європи до Америки та інших країн видання припинило своє існування.
Нині, через 125 років з часу виходу в світ першого номера «Науково-літературного вісника», згадаймо добрим словом тих, хто долучився до випуску цього непересічного видання, яке закладало фундамент нашої державності, пробуджуючи національну свідомість українців, уярмлених сусідніми імперіями.
Автор – Лариса ДАЦЮК, старша наукова співробітниця наукового відділу фондово-експозиційої роботи
