Його колядку співає світ
На початку грудня в знаменитому Корнегі-холлі в Нью Йорку при повному аншлагові відбувся концерт українського дитячого хору «Щедрик», присвячений сотій річниці виступу капели Олександра Кошиця, яка вперше виконала на американській землі твір Миколи Леонтовича «Щедрик».
Як і тоді, сто років потому артисти-аматори не лише пропагували українську пісню у світі, а й збирали кошти на допомогу війську, яке відстоювало свободу і незалежність Української держави у кровопролитній боротьбі з одним і тим самим ворогом – російським великодержавним шовінізмом.
Цікава історія цього музичного твору, який своїм корінням сягає дохристиянських часів, а нині є різдвяним гімном всього католицького світу. Та й на батьківщині щедрівка в обробці Леонтовича входить до репертуару більшості дитячих і дорослих хорів.
Перше виконання пісні перед широким загалом сталося 1916 року, коли композитор К. Стеценко запропонував диригенту студентського хору Київського університету святого Володимира О. Кошицю включити в традиційний різдвяний концерт «Щедрик» М.Леонтовича.
Саме Стеценко умовив автора дати партитуру пісні для розучування хором і на Різдво студенти виконали її. В успішному дебюті свого колеги і друга він був переконаний, адже вважав, що Леонтович, «взявши невеличку річ так її вичеканить, що просто диву даєшся». Мовляв, він уміє маленьку простеньку мелодію розгорнути на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.
Так воно й сталося. Враження від першого публічного виконання «Щедрика» перевершили всі сподівання: 16 разів його співали на біс! Успіх був неймовірний.
З тих пір твір зазнав чимало трансформацій як в Україні, так і пізніше за її межами. Сам Леонтович постійно його вдосконалював. Кажуть, що ще до першого виконання існувало понад 10 авторських редакцій. А після того як у 1919 році Кошиць узяв «Щедрика» в репертуар Української республіканської капели для світового турне, ініційованого головою Директорії УНР С. Петлюрою задля прориву російської інформаційної блокаду і презентації міжнародній спільноті унікальної національної культури, твір так аранжували, що навіть забули ім’я автора. 
В англомовній версії «Щедрик» уперше прозвучав у березні 1936 року в Нью-Йорку в «Madison Square Garden» під час з’їзду учителів музики у виконанні хору під орудою американського диригента українського походження Пітера Вільховського.
Саме він написав англомовний текст до української колядки, перетворивши її на американську «Carol of the Bells» і тут же зареєстрував відповідний патент. Відтоді український «Щедрик» поволі почав втрачати український статус.
Нині справедливість восторжествувала. Миколу Леонтовича – талановитого композитора-самоука, який аранжував понад 150 українських народних пісень, вшановують не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Сьогодні доцільно згадати композитора ще й тому, що в грудні виповнюється 145 років з дня його народження. Хотілося сказати, що доля відвела М.Леонтовичу занадто мало часу на цьому світі – лише 44 роки.
Однак не доля обірвала життя цієї талановитої людини на злеті творчості. Радянська влада організувала цинічну розправу над композитором у батьківській хаті, підіславши вбивцю-чекіста. А потім познущалася ще й над родиною: невдовзі після похорону тульчинські повітові чиновники вирішили виселити вдову композитора з їхнього помешкання та конфіскувати меблі, музичні інструменти.
І тільки під тиском громадськості майже через рік Раднарком змушений був скасувати ганебне рішення органів місцевої влади. Але і в цьому блюзнірському документі ішлося лише про те, що квартира в Тульчині залишається за сім’єю композитора лише до другого покоління. При цьому в помешкання родини забороняється будь-яке вселення чи виселення, а вся музична спадщина оголошується народним надбанням і звільняється від будь-яких реквізицій і конфіскацій та зберігатиметься у квартирі тимчасово з покладанням на сім’ю зобов’язання охороняти її. Ну а за вбивство родині композитора призначили одноразову грошову допомогу…
Проте той шок, який після знищення цієї непересічної особистості охопив середовище української інтелігенції, і на руйнівний ефект від якого так сподівалася більшовики, не призвів до пригніченості, розгубленості та страху. Навпаки, втрата змобілізувала національно свідомих українців.
Видатні представники мистецтва, культури, науки вже на початку лютого 1921 року започаткували Комітет його пам’яті, який пізніше переріс у Музичне товариство ім. М. Леонтовича – спільноту, що спричинила бурхливий розвиток української музики не лише на початку ХХ століття, а й заклала міцний фундамент на віддалену перспективу.
Згадати про семирічне подвижництво товариства слід ще й задля того, аби віддати належне усім, хто його розбудовував, а отже й розвивав тогочасну музичну культуру. Найперше низько вклонитися його фундаторові композитору К. Стеценку і всім національно свідомим українцям: диригентам, музикантам, композиторам, акторам, режисерам, педагогам, вченим, громадським діячам, фольклористам, мистецтвознавцям, перекладачам (П.Тичині, П.Козицькому, К.Квітці, Л.Курбасу, І.Садовському, Я.Степовому, Б.Лятошинському, Г.Верьовці)…
Товариство розгорнуло масовий рух із започаткування в регіонах музичних колективів, хорових капел, вокальних та інструментальних ансамблів, духових оркестрів та оркестрів народних інструментів, камерних ансамблів. В числі перших була й капела-студія ім. М. Леонтовича (диригенти П. Тичина і Г. Верьовка).
Загалом культурно-мистецькі та музично-просвітницькі завдання товариства були спрямовані не тільки на підняття рівня музичної культури, але й на єднання українського народу навколо ідеї національного відродження.
Попри надзвичайну матеріальну скруту (працювали фактично на голому ентузіазмі), розмах діяльності набув таких масштабів, що, здавалося, вимальовується далека перспектива. Однак влада зробила все можливе, аби цього не сталося, і прагнула розвалити Товариство зсередини. Вносячи дисбаланс у діяльність організації, посилюючи непорозуміння між її членами, таки досягла розколу.
Та й від прямого ідеологічного тиску на мистецькі організації державні керманичі не відмовлялася, намагаючись підпорядкувати їх революційним ідеалам. Регламентували форми і напрями їхньої діяльності, робили жорсткішим контроль та втручалися у творчий процес. І вже на початку 1928-го, піддавши діяльність Товариства нищівній критиці на урядовому рівні, ліквідували його.
Проте й після цього влада не заспокоїлася і взялася вершити долі багатьох діячів української культури, освіти і науки, чиї імена пов’язані з історією Товариства (Ю. Михайліва, О. Чапківського, С. Єфремова, Б. Левитського, А. Бабія, В. Верховинця, Л. Курбаса, Г. Хоткевича, Ю. Масютина). Одні загинули в ГУЛАГі, інші – відбули заслання.
Однак подвижництво представників музичної еліти України 20-х років ХХ сторіччя – членів Музичного товариств ім. М. Леонтовича — стало важливою віхою культурного піднесення, естафету якого підхопили наступні покоління.
Об’єднання, яке проіснувало лише сім років (1921-1928), залишило по собі слід на століття й пустило таке глибоке коріння, яке змогло навіть через роки відродитися як Фенікс із попелу. Його паростки почали пробиватися ще наприкінці 80- років і офіційно в 1990 році оформилися у Всеукраїнську музичну спілку, до складу якої входить і новостворене Всеукраїнське хорове товариство ім. Леонтовича.
Живе товариство, живе пам’ять про Миколу Леонтовича — різьбяра у музиці, який, за словами Кирила Стеценка, творив найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку, й чия техніка настільки «ажурна», що нагадує тонку різьбу із золота, прикрашену самоцвітним камінням.
