Зачарований красою поетичного слова П. Тичини, Олесь Гончар називав його українським Орфеєм, “що словами пелюсткової ніжності виспівав найтонші порухи людської душі, її прагнення до ідеалу, зачарованість красою життя.” 
Між Павлом Тичиною (1891 – 1967) і Олесем Гончарем (1918 – 1995) була часова відстань у 27 років, але на їхню долю випали майже одні і ті ж історичні події, сповнені трагедійними потрясіннями. Їм довелося жити у найжорстокішу, найжахливішу для України історичну смугу диктатури репресивно – тоталітарного режиму. Пережили у стражданнях криваві часи громадянської війни, були свідками розправ з поборниками Української Народної Республіки, винищенням мільйонів українського люду: голодоморами, колективізаціями, розкуркуленням, “розстріляним відродженням”. Кривавим слідом лягла на долю України друга світова війна. Олесь Гончар воював на фронті, брав участь у визволенні від німецьких загарбників Румунії,Угорщини,Словаччини,Чехії, а Павло Тичина підносив дух народу своїми поетичними творами, промовами по радіо, роботою над виданням Кобзаря Тараса Шевченка та агіток, спрямованих проти ворога, що призначались для читання бійцями на фронті та партизанами в тилу. Шевченківські слова “Свою Україну любіть, любіть її во время люте…” були провідником митців у ті складні часи.
Кожен із них палко любив Україну і працював на її благо, як умів. Для Олеся Гончара Павло Тичина був незаперечним авторитетом, адже знаменитий поет у різний час займав високі радянські посади. Та проте завжди був справжнім борцем за рідну українську мову, (в умовах постійної русифікації) вболівав за неї як поет і громадянин, а також відстоював українську мову, як велику значимість у розумовому розвитку дітей ,зростання їх знань про світ і людей, виховання у них інтелектуальних та моральних якостей.
Справжнім славнем українській мові став вірш Тичини “Слово”, написаний 1943 року, в розпалі Другої світової війни:
“Розцвітай же ,слово,
і в родині ,і у школі,
й на заводі, і у полі
пречудесно, пречудово-
розцвітай же ,слово!
Хай ізнов калина
червоніє,достигає,
всьому світу заявляє:
я – країна-Україна-
на горі калина!”
Любов до рідного краю, глибоке відчуття історичних процесів, що відбиваються у долях конкретних людей, досконале володіння українською мовою було властиве і письменнику Олесю Гончару.
Великий літературний доробок письменника підтверджує високі моральні якості самого автора, що співпадають із тичинівськими:
” Думками летючи
над цвіттю степу, над блакиттю моря,
я бачу світ в тривозі та імлі:
Ще ж стільки муки й горя
на цій привітній,голубій землі.
бо не в собі ж я,а увесь – на людях,
бо все моє-чи зблизька ,чи здаля.
Тому – земля кипить, як серце в грудях,
І серце стогне, як уся земля.”
Олесь Гончар свої сокровенні думки довіряв щоденнику, що був опублікований 26 лютого1998 року у газеті ” Літературна Україна”. Є там записи і про трагізм долі і творчості Павла Тичини “…зведений під сталінську плаху, що те все писав митець зневолений, затерироризований, платив данину кремлівському ханові. А так званий “внутрішній редактор”, що в кожному сидів,- то ж теж насильство,не творчість,бо яка творчість, коли рука терору у тебе біля горла!..”
Олесь Гончар бував у квартирі Павла Тичини, часто дарував свої книги, що вийшли з друку. У меморіальній бібліотеці поета і сьогодні зберігаються книги ” Земля гуде” К.,1950,” Прапороносці” К., 1956, “Твори у двох томах” К.,1954 та інші. На деяких із них молодий письменник написав дарчі написи:”Дорогому Павлу Григоровичу з любов”ю. Олесь Гончар.” Павло Григорович любив гуляти схилами Дніпра, часто запрошував із собою друзів, серед яких був і Олесь Терентійович. Там, біля Дніпра, відкривалися серця і розмови ставали щирішими.
Обидва письменники цікавились творчістю один-одного. Так Павло Тичина читав і перечитував повісті та романи Олеся Гончара. Ось запис у щоденнику: “Пішов дощ – і трохи аж посутеніло в хаті. А на панелі повно розкидано золотого листя…Але яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я ” Тронку” перечитував…”
Цінував правдиве слово письменника, інколи робив закладки між сторінками книжок. Так і лежить між сторінками роману “Прапороносці” гілочка вербової лози із котиками, що її поклав Павло Григорович. 
Виступаючи на пленумі правління СПУ, П. Тичина говорив: “…Узагальнити величезний досвід,який наш народ набув у Великій Вітчизняній війні. І тут ми теж маємо відповідь на це – у першій трилогії Олеся Гончара ” Прапороносці”. Олесь Гончар як письменник має далекоглядне око, непомильний слух і високопатріотичне серце.”
Шлях у велику літературу для Олеся Гончара був не завжди привітний. Критики почали викривлено тлумачити сповнену чистоти і духовної краси новелу” Модри Камень” через те,що автор розповідає про ідеальну любов радянського воїна до дівчини – словачки, звинувачуючи автора у відступництві і антипатріотизмі. Ось тоді Павло Григорович і підніс свій чистий голос на захист письменника, якого вважав “молодою славою нашою”. Зачитуючись цією новелою, Павло Григорович відзначив, що вона має багато спільного із такими творами наших славних попередників,як “Дебют” М. Коцюбинського,” Пісня пісень” Шолом-Алейхема.
Олесь Гончар у статті ” Людині гімн” писав про поета: “Тичина-це шукання й шукання, праця й вимогливість і, нарешті, вміння з безлічі напливаючих образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, в якому читача вразить і новизна форми, і глибокий поетичний синтез дійсності.”
Володимир П’янов у книзі ” На струнах вічності” писав, що багато ранніх творів П. Тичини в Україні не друкувалося з 1918 року. З цього приводу О. Гончар зауважив, що “…вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини,щоб замовчати або спотворити його шедеври…Певне , нікому в українській поезії фальсифікатори не завдавали більшої шкоди, як авторові ” Сонячних кларнетів…”, вилучаючи,безсоромно окрадаючи багатство його ранніх невмирущих поезій, де увінчано золотий гомін визвольної боротьби українського народу”. 
Пізніше,ставши головою редакційної колегії академічного зібрання творів Павла Тичини у дванадцяти томах, академік Олесь Гончар подбав про те,щоб ряд замовчуваних та прихованих творів поета, серед них і реквієм “Пам’яті тридцяти”, зайняли в літературі своє належне їм місце.
Павло Тичина, на жаль, не дожив кількох місяців до виходу роману “Собор” Олеся Гончара. Та з певністю можна сказати , що він щиро порадів би за автора, який з пристрастю засуджував сатанинський розбій руйначів та переконливо закликав берегти собори душ людських.
1 грудня 1991 року Олесю Гончару була надана честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму проголосити результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. Для Павла Тичини та його сучасників мрія про Україну, як незалежну державу, була недосяжною, та обидва митці були синами свого народу,відстоювали українську літературу, дбали про чистоту літературної мови, будили генетичну пам’ять співвітчизників, відстоювали честь і гідність українців.
Провідний науковий співробітник – Тамара Пилипівна Дворніченко
