Світоч української музики
В українській історії є люди, чиї імена навічно викарбувані на її скрижалях. Серед них — Кирило Стеценко, композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч, протоієрей УАПЦ. Згадати нині цю непересічну особистість є одразу два приводи. Цьогоріч виповнюється 140 років з дня народження і соті роковини смерті нашого славного співвітчизника.
Народився майбутній композитор 12 (24) травня 1882 у селі Квітки, що на Черкащині, в багатодітній родині іконописця Григорія Стеценка. Від батька Кирилові передалися здібності художника, а від матері Марії – любов до музики. Розвинути обидва ці таланти хлопчикові допоміг Данило Горянський, дядько по матері. 
Сам випускник Київської духовної академії, він посприяв тому, аби в 1892 році хлопчик вступив до бурси при Софійському соборі та до художньої школи М. Мурашка. В подальшому, з 1897 року, Кирило навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря. Там була велика бібліотека і саме там майбутній композитор познайомився з хоровою класикою.
Надзвичайне велике враження на юнака справило знайомство з Миколою Лисенком. Під час канікул він подорожував по Україні з капелою композитора як учасник хору та помічник диригента, збирав фольклор. Тож після закінчення 1903 року духовної семінарії Стеценеко не став пов’язувати своє життя з церковним служінням і був призначений учителем музики та співу в Київську церковно-учительську школу. Через рік продовжив навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства, а після відкриття музично-драматичної школи імені М. Лисенка перевівся туди в клас теорії та композиції.
На теренах Російської імперії це був час бурхливих революційних подій. Вони безпосередньо зачепили й Стеценка. 1907 року його заарештували нібито за участь у підпільній громадській діяльності. І хоча за відсутності фактів невдовзі відпустили, все ж вирішили позбутися «неблагонадійного» педагога та відправити подалі (перевели на роботу до Олександрівська-Грушевського на Донбасі).
Вибратися з глибокої периферії митцю було не просто. Втім, врешті вдалося знайти місце вчителя співу в гімназії Білої Церкви.
Однак слід зазначити, що Стеценко був не просто вчителем. Його педагогічна діяльність була значно ширшою. За авторства композитора з’являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах. Він також розробляє педагогічну систему, метою якої було поступове оволодіння музичною грамотою в комплексі з навичками сольного та хорового співу.
Загалом педагогічна діяльність займала значне місце у творчому житті Кирила Стеценка. Його ідеї на цих теренах формувались на тодішніх реаліях. Зокрема, він доклався до національної методики викладання музики та співу, досліджував проблеми цілісної системи музичного виховання — від дошкільних закладів до вишів. Паралельно публікувався в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організував нотне видання «Кобза», співпрацював з журналом «Боян».
Під час літніх канікул композитор викладав співи на короткотермінових учительських курсах (в Таращі, Лубнах, Білій Церкві). У процесі тісного спілкування з учителями народних шкіл він все більше розумів специфіку й потреби шкільної музичної освіти, роблячи наголос на посиленні уваги до проблем дитячого музичного виховання.
Переймаючись музично-естетичним вихованням дітей у початковій школі, Стеценко вважав, що консерваторіям слід підготувати значну кількість учителів музики та співів, які несли б культуру в широкі маси. Особливу увагу він звертав на загальну доступність та обов’язковість естетичного виховання, науковість знань, відповідність дидактичного матеріалу віковим та психологічним особливостям дітей.
Вже в перших обробках народних пісень, виданих у репертуарній збірочці для сім’ї і школи «Луна» разом з високохудожніми обробками Миколи Лисенка, Олександра Кошиця і Миколи Леонтовича, вже відчуваються особливості індивідуального стилю Кирила Григоровича.
З Білої Церкви 1909 року композитор повертається до Києва, де налагоджує зв’язки з театральними колективами міста (з трупами Трохима Колесниченка та Миколи Садовського), пише музику до кількох спектаклів. Проте відсутність постійного місця роботи змушує Стеценка вже настуного 1910 року переїхати до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі.
Там композитор пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок.
Знайомиться з Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим, з якими встановлюються тісні дружні стосунки. Однак творча робота не була тим заняттям, яке могло забезпечити засоби існування. Восени 1911 року вчителя співів Тиврівського духовного училища, який мав духовну освіту, висвятили та призначили священником Хрестовоздвиженської церкви села Голово-Русави, а згодом перевели до села Красногірка Ямпільського повіту Подільської губернії.
Від 1917 року Кирило Стеценко вже в Києві. Працює в музичному відділі міністерства освіти УНР, а за часів Директорії — в музичному відділі «Дніпросоюзу», де займався розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклувався про створення хорових колективів. Зокрема, став засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели.
А вже з літа 1919-го року композитора призначили урядовим головуповноваженим з організації музичних колективів держави. Під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки диригував хором. І попри всю складність політичної та соціально-економічної ситуації значно активізував творчу активність: пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів.
Стеценко був продовжувачем національного напряму української музики, започаткованого Миколою Лисенком. Він віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень.
Окрім того, 1920 року Кирило Стеценко здійснив подорож по Україні з другою мандрівною капелою. Гастролі тривали з 8 вересня по 10 листопада і були дуже нелегкими в силу складної соціально-політичної та економічної ситуації в країні (революції, війни, репресії, громадянське протистояння). 
За свідченнями Павла Тичини, який був літописцем під час цієї подорожі, композитор (він же і диригент), зберігав спокій та підтримував дух капели. І хоча гастролі пройшли успішно (проїхали від Києва до Одеси і дали десятки концертів), після повернення до столиці з’ясувалося, що музично-хорову секцію ліквідували, а капелу розпустили. 
Залишившись без роботи, а отже без засобів до існування, Стеценко, який змушений дбати про матеріальне забезпечення сім’ї, переїздить до Веприка, де отримує парафію. У жовтні 1921 року бере участь у Першому Всеукраїнському церковному соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Водночас робить все можливе, аби активізувати культурне життя Київщини. Зорганізовує хор та театральний колектив, які з успіхом виступають у навколишніх селах Київщини.
Робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки стала останнім значним доробком К. Стеценка. Навесні 1922 року, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, він заразився і занедужав. Подолати хворобу не зміг. 29 квітня 1922 року композитора не стало. Він відійшов у вічність в розквіті творчих сил.
Старший науковий співробітник
наукового відділу фондово-експозиційної роботи
ДАЦЮК Лариса Кирилівна
