«Тичинівський Харків»
Це вже третя, заключна, подача матеріалів із серії про Харків — місто, пов’язане з життям та творчістю Павла Тичини, яка обіймає майже сотню років. Невеличка оповідь про історію одного з найбільших населених пунктів України, про долю поета, про мир і війну, про щасливі дні й про випробовування, які випали як міській громаді, так і окремій людині.
Павло Тичина жив у Харкові, тодішній столиці України, з 1923 по 1934 роки. Одразу після переїзду мешкав у пристосованому приміщенні, яке свого часу було кухнею. Умови проживання – спартанські: колишня плита слугувала столом, а речі, які лежали просто на підлозі – ліжком.
Ситуація з житлом змінилася, коли наприкінці 20-х років у місті вирішили звести буди́нок «Сло́во» (нині вулиця Культури, 9) – кооператив літераторів. Ідея виникла у грудні 1926 року за ініціативи групи письменників Ю. Войцехівського, А. Любченка, О. Слісаренка, П. Панча, С. Пилипенка, О. Вишні. Дім був спроєктований Михайлом Дашкевичем у будівельному товаристві «Укрпайбуд» в проміжному архітектурному сталі (між модерном і конструктивізмом) у плані нагадує букву «С». 
Спочатку будівництво планували закінчити до осені 1928 року, але забракло коштів. Літератори звернулися по допомогу до голови РНК УРСР В.Чубаря, за наказом якого було додатково виділено 51 тис. крб. І вже у 1930 році будинок заселили.
У ньому отримали квартири Володимир Сосюра, Микола Куліш, Павло Тичина, Іван Багряний, Олесь Досвітній, Майк Йогансен, Микола Хвильовий, Валер’ян Поліщук, Микола Бажан, Юрій Яновський, Андрій Головко, Петро Панч, Леонід Первомайський, Юрій Смолич. Загалом у різний час у «Слові» мешкала мистецька еліта – понад 120 діячів української культури (письменники, літературні критики, композитори, художники, актори).
Цікавою була процедура заселення в будинок. Ті, хто входив до управління кооперативу, могли самі вибрати квартири, всі інші – тягли жереб, у тому числі й Тичина. Попри те,що квартири були різні (трикімнатні і чотирикімнатні, більші та менші) їх не розподіляли залежно від популярності того чи іншого письменника.
Так сталося, що Павлові Тичині випала квартира №12 на 4 поверсі 1 під’їзду, куди він заселився. Будучи дуже витонченою делікатною натурою, поет любив працювати в спокої та тиші, аби ніхто не заважав. Однак вийшло так, що прямо над ним в квартиру №15 вселився письменник Майк Йогансен – дуже неспокійний шебушний чоловік, мисливець з кількома собаками.
У Тичини вже був гіркий досвід мешкання поруч з гомінким сусідом-випивохою. Тож сусідство з Йогансеном, який ні хвилини не всидить на місці та його собаками, неабияк непокоїли поета. Йому вдалося домовитися й помінятися помешканнями і замість 12-ї квартири вселитися в 15-у. Речі з цієї квартири (книги, дзвоник та пенсне) нині експонуються в Харківському літературному музеї.
Є тут й так званий диван Тичини, на якому той любив посидіти, коли приходив у гості до знайомих. Кажуть, нібито поет був закоханий у сестру господині дому – Олену Чілінгарову. Молоді люди часто спілкувалися, гуляли містом (Тичина знайомив дівчину з Харковом, оскільки переїхав сюди раніше за її сім’ю). Чілінгарова залишила дуже теплі спогади про нього. У підтвердження можливо захоплення Оленою дослідники приводять поетичні рядки, написані поетом у той час:
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! –
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.
На харківський період життя припадають й інші поезії, які увійшли до збірки «Вітер з України». Там же написані окремі частини поеми-симфонії «Сковорода». Однак Тичина був зайнятий не лише своєю творчістю. Він опікувався молодими поетами та письменниками, оскільки у той час працював у редакції журналу «Червоний шлях». У 1925-26 роках обіймав посаду завідуючого літературною частиною в Харківському оперному театрі. Майстерно переклав лібрето опер «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова та «Князь Ігор» Бородіна.
Окрім того, поет захопився вивченням іноземних мов, до чого мав неабиякий хист. Особливо його приваблювала вірменська мова, в оволодінні якої досяг чималих успіхів (у подальшому перекладав чимало поезій вірменських авторів). Також цікавився грузинською та тюркською мовами, брав участь у діяльності Асоціації сходознавства, організованої в Харкові.
Активною була й громадянська позиція Тичини. І хоча поет у ту пору вже цілком перейшов на провладні позиції, його становище все ще залишалося хитким: критикували за літературну діяльність і навіть за переклади, шантажували переслідуванням рідних. Та все ж особисто репресії його не зачепили, чого не можна сказати про сусідів зі «Слова». 
Чи не одразу після заселення елітного будинку з високими стелями, великими вікнами, двома соляріями на даху розпочалися переслідування його мешканців. До 1938 року їм піддалися мешканці сорока квартир із шістдесяти шістьох, а в деяких помешканнях арешти відбувалися багаторазово.
Під удар також потрапили багато письменників з периферії, які приїздили в тодішню столицю вирішувати свої професійні справи і зупинялися у друзів зі «Слова». Про будинок пішла недобра слава і згодом за ним закріпилося назва «Крематорій». Наступала страшна епоха «розстріляного відродження», в результаті якої було знищено цвіт української нації.
Після перенесення столиці з Харкова до Києва, Тичина повернувся до міста над Дніпром, міста своєї молодості, яке залишив майже 11 років тому. Однак тісних зв’язків з Харковом не переривав. Особливо пам’ятним був його приїзд після звільнення міста від гітлерівців влітку 1943 року.
28 серпня Тичини взяв участь у засіданні правописної комісії в селі Помірки, яка опікувалася українським правописом. А 30 серпня, коли разом з іншими урядовцями їхав на мітинг з нагоди визволення Харкова, потрапив під наліт ворожої авіації.
Поет був поранений у ногу і госпіталізований до поліклініки рентгенологічного інституту. Тут, у лікарні, написав вірші «Харків», «З Харковом воскресла і Полтава», у яких вихлюпнув свій біль не тільки за понівечене ворогом місто, а й за всю Україну:
Ще кулемет за містом десь татакав –
як нас вже Харків радо зустрічав.
Погнутий він, покручений стирчав…
Такими взяв би я слізьми заплакав!
Таким би криком закричав!
Але не час оплакувать руїни:
пора відплати, помсти настає.
Мій дух на доброту не розстає.
Запеклось кров’ю серце України –
запеклось і моє.
Невдовзі Тичину відправили на лікування до Москви. На щастя поранення виявилося не тяжким. Ось як про цей інцидент Тичина писав з Харкова дружині та тещі, які тоді перебували в Москві: “ … трошки було задряпано ногу, як їхав на мітинг”.
Та вже в грудні 1943 року, Тичина знову приїхав у Харків, тепер уже з родиною, де брав участь у процесі, що відбувався над фашистськими злочинцями, як член комісії з розслідування їхніх злодіянь. І це вже була «пора відплати помсти», коли «запеклось кров’ю серце України» і запеклося кров’ю серце поета.
У Харкові Тичина перебував до початку січня 1944 року, а далі переїхав до визволеного Києва, адже ще в евакуації в Уфі був призначений наркомом освіти УРСР.Що ж до харківського помешкання Тичини, то як і сам, будинок «Слово» вцілів під час жорстоких боїв проти гітлерівських окупантів у 1941-43 роках, коли місто кілька разів переходило з рук у руки. 
Однак нині «Слово», пам’ятка архітектури, не встояло під ударами новітніх фашистів – російських військ. 7 березня будинок постраждав від ворожих обстрілів. Не відбулася й виставка «Тичина. Вірменія. Харків» у літературному музеї, яку його співробітники готували разом зі столичним Літературно-меморіальним музеєм квартирою П.Тичини та вірменською громадою міста. Відкриття не сталося через рашистських варварів, які вже другий місяць стирають Харків з лиця землі, нищать культурні багатства, пам’ятки архітектури, у тому числі культові.
Станом на 25 березня від атак російських загарбників постраждали щонайменше 59 релігійних споруд у восьми областях України. Зокрема, в Харкові пошкоджені Успенський собор, храм Жінок Мироносиць та церква на вулиці Університетській. Ворог вцілив і в художній музей. Його співробітникам довелося рятувати картини видатних російських художників минулого від сучасних путінських нелюдів…
Старший науковий співробітник
наукового відділу фондово-експозиційної роботи
ДАЦЮК Лариса Кирилівна
