Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини розпочинає серію матеріалів, присвячену обороні Харкова, одного з найбільших міст України, на долю якого за останні 80 років випало дві кровопролитні війни. Харків обрано не лише через те, що він у переліку міст, які в ці дні російські окупанти намагаються стерти з лиця землі, а й через те, що з ним вов’язавні життя і творчість Тичини. Тож до уваги читачів перша з трьох підбірок: «Хроніка рашистського звірства». Далі будуть – «Фашизм можна здолати» та «Тичинівський Харків».
1. Хроніка рашистського звірства
Нині в кожного українського міста і навіть невеликого містечка своя історія масового героїзму військ та цивільного населення, які протистоять ворожій навалі, захищаючи рідну землю, власний дім, свою сім’ю. У переліку тих, хто опинився у пеклі бойових дій, Маріуполь, Чернігів, Суми, Харків… У своїй безсилій злобі взяти ці великі населені пункти, у яких значна частина мешканців російськомовна, ворог ще більше сатаніє. Складається враження, що машина часу перенесла дику орду в цивілізоване ХХI століття. Ось хроніка рашистського звірства.
У перший день війни, 24 лютого 2022 року, близько 5-ї години ранку росіяни почали потужний наступ на Харків, піддавши його масованому обстрілу. І хоча зустріли рішучий опір, вночі проти 26 лютого прорвали оборону в кількох місцях. 27-го бої точилися вже в місті. Однак пополудні ворожі танки, що зайшли в місто, як і окремі групи окупантів, були знищені. 
28 лютого в пообідню пору Харків зазнав масованого удару «градами», в результаті чого десятки загиблих і сотні поранених. А вже 1 березня рашисти завдали ракетного удару по центру міста, Майдану Свободи, пошкодивши навіть ті будівлі, які встояли під час жорстоких боїв з фашистами у 1941-43 роках. Новітні дикуни зі стратегічного бомбардувальника випустили по місту 16 ракет. Згодом нанесли ще один авіаудар, в результаті чого були зруйновані житлові будинки. Знову зазнав серйозних пошкоджень майдан Свободи, нанесено удар по танковому училищу, міській лікарні, житловому сектору. І все це з жертвами серед цивільного населення. 
2 березня повітряного удару окупанти завдали по казармах льотного училища, по будівлі Харківського національного університету, по офісу поліції та СБУ, по будівлі міської ради і навіть по Успенському соборі, де ховалися цивільні. 3 початку березня ворог щодень піддавав масованому бомбардуванню харківський мікрорайон Салтівка: в один день палало близько 40 багатоквартирних будинків.
Ворог не полишав місто в спокої ні на мить. 6 березня російсько-терористичні війська обстріляли з «градів» територію Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут, 7-го — продовжилися обстріли спальних районів. Серйозно постраждала будівля Харківського апеляційного суду, зазнав пошкодження будинок «Слово», споруджений для українських митців наприкінці 20-х років ХХ століття (обидва пам’ятки архітектури).
Однак попри обстріли (в тому числі касетними бомбами), місто повністю контролюють ЗСУ. Та ворог тиск не послаблює: лише за добу (11-12 березня) російські окупанти здійснили 84 мінометних та артилерійських обстрілів по районах Харкова, Чугуївщині, Ізюмщині та Дергачам.
Наскільки потужною є навала свідчить той факт, що станом на 13 березня у Харкові через постійні обстріли російськими загарбниками було зруйновано близько 600 житлових будинків, розбомблено 50 шкіл, низку медичних установ, включно із пологовими будинками. 
Бійці ЗСУ та тероборони щодень відбивають атаки росіян, наносячи їм значні втрати в живій силі та техніці. Вони контратакують противника і щоразу відкидають на висхідні позиції, знищуючи цілі батальйонно-тактичні групи. Оволодіти містом ворогові й далі не вдається і він у безсилій злобі штурмує його знову й знову. З початку війни у Харкові загарбники цинічно вбили понад 500 мирних мешканців, 88-х із них рятувальникам довелося діставати з-під завалів (дані головного управління ДСНС у Харківській області).
Новим випробовуванням для міста став артобстріл ринку «Барабашово» — одиного з найбільших ринків у Східній Європі. Пожежа була такою масштабною, що її гасили кілька днів. Станом на 18-19 березня продовжилися артилерійські обстріли Харкова і сухопутний наступ військ. Складною залишалася ситуація в Ізюмському районі, Балаклії, Липцях, Циркунах, Куп’янську та Вовчанську, Однак прорватися у напрямку Ізюма ворогові не вдалося. Тож свій «героїзм» він проявив на інших теренах: захопив у полон гуманітарну колону (швидкі, автобуси для евакуації та фури з гуманітарним вантажем), яка рухалась у напрямку до Вовчанську у Харківській області.
21 березня противник 84 рази обстріляв Харків. Росіяни задіяли ствольну артилерію, реактивні системи залпового вогню, танки та міномети. Під вогнем знову опинилися практично всі райони міста: Північна Салтівка, ХТЗ, Велика Данилівка, Олексіївка, Холодна Гора. Ворог завдавав авіадуари по приватному сектору та залізниці, де біженці чекали відправлення на Львів та Полтаву. 
У подальшому від окупантів страждали як райони Харкова (Північна Салтівка, П’ятихатки), так і місто Ізюм. За 28 днів війни російські війська тільки в Харкові зруйнували 1143 об’єкти інфраструктури, з них 998 – житлові будинки. Обстріли міста й далі не припиняються. В районі вулиці Академіка Павлова ракетами системи «Ураган» з касетними елементами, які несуть сотні уламків, накрили пункт «Нової пошти», біля якого харків’яни отримували гуманітарну допомогу. Є загиблі та поранені. А вже 25 березня ударам піддали поліклініку, де цивільним надавали гуманітарну допомогу.
Схоже, стріляти по цивільних стає для росіян не винятком, а правилом. Як і намагання заморити обезводненням, голодом та холодом оточені міста, не випускаючи звідти жодної живої душі. Ті ж, хто намагається на свій страх і ризик вирватися, розстрілюють, як мішені в тирі. Б’ють навіть по зарання узгоджених обома сторонами гуманітарних коридорах, не дотримуючись жодних законів війни.
