«Фашизм можна здолати»
Це друга підбірка матеріалів, присвячена боротьбі українців з ворогом. Йдеться про спротив гітлерівцям на Слобожанщині під час Другої світової війни. Зокрема, про бої за Харків у 1941-43 роках, коли місто було піддано руйнуванню, а його захисники та мешканці — жорстоким випробовуванням — смертям, голоду, холоду.
До початку війни Харків був четвертим за величиною містом СРСР (після Москви, Ленінграда та Києва), великим промисловим (виробництво танків, паровозів, тракторів), транспортним, адміністративним (до 1934 року — столиця радянської України) , науковим та культурним центром. Його населення станом на травень 1941 року становило понад 900 тисяч, а перед окупацією у вересні 1941-го разом з евакуйованими – 1,5 млн. осіб. 
Нагадаємо для тих, хто призабув, а то й зовсім не цікавився історією Другої світової війни, що в її ході за Харків було чотири битви — в жовтні 1941, травні 1942, лютому-березні 1943, серпні 1943. Перша сталася одразу після київської катастрофи у вересні 1941-го на південному фланзі радянської оборони, коли в оточення потрапили кілька армій. Південно-Західний фронт втратив понад 600 тис. чол., більшість з яких потрапила у полон.
У результаті утворився розрив шириною до ста кілометрів. Аби закрити пролом і виграти час для забезпечення демонтажу та евакуації харківських заводів на схід, із залишків військ колишнього Південно-Західного фронту, резерву Ставки ВГК і частини сил Південного фронту був сформований новий Південно-Західний фронт, який чинив відчайдушні спроби захистити Харків.
Однак вже до 20 жовтня 6-а армія вермахту підійшла до західної околиці міста і 24 жовтня захопили його. Радянські війська відступали по всьому фронту і в найближчий час про жодні спроби визволення Харкова не йшлося. Коли ж врешті до цього дійшло, то завдання поклали на війська все того ж Південно-Західного (кілька разів розбитого і сформованого заново) фронту та сусідів – правого крила Південного фронту.
Але операція, проведена в травні 1942 року, закінчилася поразкою радянських військ. Використати плацдарм на західному березі ріки Сіверський Донець в районі міста Барвінкове не вдалося. Частини, які прорвали оборону противника, в результаті його контрудару самі опинилися в оточені й були майже повністю ліквідовані (загальні втрати становили 277 190 військовослужбовців, з них 170 958 убитими, зниклими безвісти або захопленими у полон, 106 232 поранених).
У результаті провалу наступу на харківському напрямку оборона радянських військ була сильно ослаблена і німецькі війська розпочали успішне просування на Кавказ і Волгу. Спинити ворога вдалося з великими надзусиллями, а згодом і розгромити велике угруповання ворога у Сталінграді.
Взимку 1942/43 року розгорнулися активні наступальні дії майже по усьому німецько-радянському фронті. У січні були успішно проведені дві наступальні операції (Острогозько-Россошанська, Воронезько-Касторненська) і війська отримали наказ без будь-якої паузи просуватися вперед, щоб не дати противнику можливості відійти з Воронезького виступу. І хоча це не вдалося, все ж наприкінці січня військам Воронезького фронту поставили завдання провести харківську наступальну операцію. 
У її ході (2 лютого — 3 березня 1943 року) танкові та кавалерійські з’єднання мали вийти в тил харківського угруповання ворога і оточити його. Проте після тривалих безперервних боїв у складних погодних умовах в наступаючих частинах були великі втрати в людях і техніці. Та попри це, вони таки звільнили Курськ, Бєлгород і 15 лютого розпочали штурм Харкова. Незважаючи на впертий опір німецького танкового корпусу СС і більш ніж подвійну перевагу противника в танках, наступного дня місто взяли.
Але харківська наступальна операція проводилася вже на межі можливого. У деяких стрілецьких дивізіях налічувалося по 1-2 тис, у кращому випадку по — 3,5-4 тис. осіб. 3-я танкова армія мала в строю тільки 110 танків, через розтягнуті комунікації не вистачало пального і боєприпасів, десятки танків зупинилися в дорозі через технічні несправності та пошкодження.
Через це не вдалося вийти в тил харківської угруповання ворога і забезпечити його повне оточення. Противник з великими втратами відступив на захід. Але значні втрати були і в наступаючих. Через перебої у постачанні, зниження активності авіації, велику віддаленість аеродромів, темпи наступу військ Воронезького фронту поступово знижувалися.
Переоцінюючи досягнуті на південно-західному напрямку успіхи, Ставка після взяття Харкова наполягала на продовженні наступу до Дніпра. Однак велике контратакуюче угруповання військ противника створило загрозу прориву. Тому було вирішено наступ призупинити і перейти до оборони на досягнутому до 3 березня рубежі.
Третя битва за Харків це — серія наступальних операцій Вермахту на східному фронті навколо міста — проходила з 19 лютого по 18 березня 1943 року. З»єднання генерал-фельдмаршала Манштейна в результаті контрнаступу оточили головні сили оборони міста і лише небагатьом вдалося прорватися до своїх. Німці відбили Харків і Бєлгород, зупинивши радянський наступ на усіх ділянках. Однак в цих боях і самі зазнали чималих втрат: у танкових дивізіях СС лишилося по 30–35 танків, ще гіршою була ситуація в піхотних дивізіях Вермахту. Але втрати ворога були помітно меншими за радянські.
Остаточно Харків звільнили після битви на Курській дузі́. Білгородсько-Харьківска наступальна операція проводилась з 3 по 23 серпня 1943 року силами Воронежского и Степового фронтов. Вона мала на меті визволення харківського промислового району та створення передумов для остаточного визволення Лівобережної України. 
Однак оточити харківське угруповання противника вкотре не вдалося. Війська, що наступали на місто, зазнавали великих втрат. Німці завдавали відчутних контрударів. І хоча їхнє просування було зупинено, наступ Воронезького фронту також уповільнився. Та вже до кінця дня 22 серпня ворог повністю відійшов з центральної частини міста, не чинивши серйозного опору.
Але тяжкі бої велися у передмісті, де був другий ланцюг укріплених пунктів. І хоча харківська операція офіційно була завершена 23 серпня, бої за ту частину міста, що залишалася у ворога, продовжувалися до 30 серпня. Знадобився ще тиждень, аби остаточно разгромити гітлерівські сили.
Чергова перемога за Харків, як і всі попередні, далася не завдяки талантам радянських полководців чи їхнім блискучим стратегічним планам, як про це трубила комуністична пропаганда впродовж багатьох років. Сталося це завдяки масовому героїзмові та мужності мільйонів солдатів, чиї життя нічого не вартували для командування. Слобожанська земля рясно полита кров»ю визволителів. Кажуть, що Харків не став містом-героєм тільки тому, що Сталін вважав ганьбою його звільнення лише з третьої спроби.
Загалом у чотирьох битвах за Харків ворогуючі сторони втратили більше людей, ніж будь-де під час Другої світової війни, включаючи Сталінград. Гинули не лише військові, а й цивільне населення. За різними даними, після звільнення міста в серпні 1943 року залишилося від 180–190 до 220 тисяч. Місто зазнало значних руйнувань. Відвідавши його в 1943 році письменник Олексій Толстой писав: «Я бачив Харків. Таким був, напевно, Рим, коли в п’ятому столітті через нього прокотилися орди німецьких варварів».
Та що там «німецькі варвари» проти російської орди, яка лише за неповний місяць боїв у 2022 році зруйнувала в Харкові 1143 об’єкти інфраструктури, з них 998 – житлові багатоповерхівки. Впродовж чотирьох битв за Харків та майже два роки окупації міста, згідно з радянськими даними, було знищено півтора мільйона квадратних метрів житла, а загальний збиток склав 33,5 млрд рублів.
Нинішні збитки, які завдають російські агресори, неспівмірні. Лише за перший місяць війни шкода, спричинена ними Україні тільки від руйнувань, за приблизними розрахунками становить близько 500 млрд не обезцінених російських рублів, а доларів. І це без втрат від переміщеної робочої сили (евакуація мільйонів людей), заблокованого експорту, значного обмеження внутрішнього товарообігу. 
Що ж до втрачених людських життів, то їхню вартість годі оцінити як у 1941-43 роках, так і сьогодні. Під час Другої світової війни, за різними даними, Україна втратила від 8 до 10 мільйонів, тобто майже чверть усього тогочасного населення. Сьогоднішні жертви російської агресії підрахувати неможливо: йдуть жорстокі бої з окупантом, щодень гинуть військові, цивільні, жінки, діти.
Зате про наш вклад у перемогу над фашизмом, всупереч твердженням російського фюрера, який приписує її виключно росіянам, відомо достеменно. Адже попри тривалу окупацію України гітлерівцями, вже у другій половині 1943-1944 років кожен третій військовослужбовець діючої Червоної армії був українцем.
Таке стрімке зростання стало наслідком масової, майже тотальної мобілізації чоловічого населення з територій, які були звільнені. З тих понад 3 млн осіб, які були призвані під час першої мобілізації (від 23 червня 1941 року до повної окупації республіки в липні 1942-го), значна частина не дісталася до місць призначення. А серед тих, хто воював, одиниці дожили до перемоги. За підрахунками дослідників, на окупованій території СРСР залишилося понад 5,6 млн. військовозобов’язаних та призовників, із них в Україні – більше 3 млн.
Саме на них були спрямовані масові мобілізаційні заходи, які розгорнулися з перших днів звільнення від гітлерівців узимку 1943 року і не припинялися до кінця війни. Лише у вересні 1943 року тільки з районів Донбасу до з’єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період з 1 по 23 січня і в березні – квітні 1944 року отримали 330 тис. осіб поповнення.
Це була так звана «чорна піхота», яку не озброєну, не обмундировану і навіть офіційно не зараховану до лав діючої армії, гнали як штрафні батальйони на позиції ворога, густо вкриваючи їхніми тілами поля боїв. За різними підрахунками, упродовж другої хвилі мобілізації (1943–1945 роки) з території України до лав Червоної армії та флоту було відправлено від 2,7–3 млн до 4 млн. осіб.
Харків після визволення у 1943, виглядав цілішим, ніж нині.
Старший науковий співробітник
наукового відділу фондово-експозиційної роботи
ДАЦЮК Лариса Кирилівна
