Десятиліттями Тарас Шевченко перебував у найдивнішому зі своїх заслань — ідеологічному. Радянська влада, не маючи змоги заборонити Кобзаря, вирішила його привласнити, перетворивши живу, бунтівну стихію його слова на нерухомий гранітний монумент. Розстріляти або відправити підкоряти Сибірські простори не вийде, тому його одягли у важкий селянський кожух, наглухо застебнувши ґудзики на горлі його національної ідеї, аби за ними не було чути справжнього, позакласового пророка.
Павло Тичина був в числі тих «щасливців», котрі не просто бачили як постать Шевченка стає найбільш політизованим інструментом, але й сам стає її частиною. Література під грифом «соцреалізм» вимагала героїв без сумнівів і поетів без Бога.
Відтепер, Тарас Шевченко потрапляє на хірургічний стіл ідеології, де радянське літературознавство проводить філігранну операцію: видаляються незручні рядки, релігійність трактується виключно в ключі атеїзму, а любов до держави – як мрія про колгоспний рай. «Кобзаря» не просто читали — його ретельно відфільтровували через сито марксизму. Така доля чекала всіх поетів, що проходили через «кузню», де сам товариш Сталін робив з письменників чи поетів «інженерів людських душ».
Павло Тичина знав Шевченка зовсім не канонічного. Тичина знав Шевченка справжнього. Саме такого, яким його уявляли односельчани, оповідаючи різні оповідки чи легенди пов’язані з Кобзарем. Тичина пізнає Шевченка через кобзарів, яких буде слухати на Болдиній горі в Чернігові. Для Тичини Шевченко спочатку був християнським пророком, а не революціонером. Він сприймав Кобзаря через псалми та біблійні образи. Для молодого Тичини Тарас був людиною, яка розмовляє з Богом про долю свого народу. Це той «сакральний» Шевченко, якого радянська влада пізніше намагалася викреслити. На літературних суботах Михайла Коцюбинського Шевченка обговорювали як світового генія, майстра форми. Тичина бачив у ньому не «мужицького поета» в шапці, а європейського інтелектуала. Саме тому ранній Тичина (автор «Сонячних кларнетів») — це естетичне продовження Шевченка, а не просто наслідування тем. Тичина застав часи, коли Шевченко був символом державного відродження України, як от у 1917-20 роках. Тичина бачив, як Шевченко стає фундаментом реальної української державності. Для Павла Тичини Тарас Шевченко стане духовним наставником. Їхній зв’язок проявлявся у багатьох аспектах — від особистих віршів-присвят до державної діяльності зі збереження шевченківської спадщини.
Трагедія полягала в тому, що Тичина знав «справжнього», живого, глибоко віруючого і національного Шевченка, але був змушений писати про «Шевченка-атеїста» та «передвісника Жовтня». Інакшого система не потребувала.
Для обох поетів ідеологічні лещата стали формою внутрішнього полону, де слово мусило служити системі. В евакуації 1941 року, серед суворих пейзажів Уфи, Тичина раптом віднаходить у Шевченкові те, що неможливо конфіскувати чи відредагувати, — генетичний код стійкості. Відтепер Тарас для нього — не просто літературний попередник, а метафізичний міст, що веде назад, до України.
Хоча для всіх романтичний образ евакуації українських митців до братнього народу Башкортостану 1941 року звісно виглядав ідеально. Ціла організована процесія порятунку українських митців, літературознавчих установ. Зустріч, де евакуйованого Павла Тичину та інших поетів зустрічають як представників еліти союзної республіки. В Уфі на той час перебували Президія Академії наук УРСР та Спілка письменників України. Місто фактично мало стати тимчасовим культурним центром України.
Хоча офіційна радянська біографія поета часто малювала картину гостинності, реальність евакуації до Уфи в 1941 році була значно суворішою та позначеною побутовою невлаштованістю. Родині Павла Тичини (він був із дружиною Лідією Папарук та її матір’ю Катериною Кузьмівною) спочатку обіцяли окрему квартиру, але по приїзду виявилося, що її вже зайняли інші люди (переважно місцева партійна номенклатура або інші евакуйовані вищого рангу). Через це поет був змушений тривалий час мешкати у дуже тісних і непристосованих умовах. Спочатку це був готель «Башкирія», де панувала тиснява, а згодом — кімнати в будинках, які ділили з іншими родинами письменників. Зі спогадів сучасників відомо, що перша зима в Уфі була надзвичайно важкою. Тичина, будучи академіком, власноруч допомагав розвантажувати дрова та вугілля, оскільки привілеї на папір не завжди конвертувалися в тепло в помешканні. Хоча офіційно Башкирська АРСР приймала українських колег «братерньо», на рівні розподілу ресурсів (їжі, житла, одягу) виникало багато конфліктів. Українські письменники часто відчували себе «чужинцями», чиї потреби ігнорувалися місцевою бюрократією. Попри ці приниження та побутову неупорядкованість, Тичина продовжував працювати. Саме в таких умовах він писав про Шевченка та башкирсько-українську дружбу, що часто було способом дипломатично «випросити» кращі умови для всієї української групи.
Випадок із квартирою став одним із багатьох прикладів того, як навіть статус «першого поета республіки» не захищав від реалій воєнного хаосу та байдужості чиновників на місцях.
Офіційні заходи в Уфі були лише фасадом, за яким ховалося прагнення української інтелігенції зберегти свою ідентичність і просто вижити морально. Це було таке собі «культурне гетто», де пам’ять про Шевченка та народні традиції ставали острівцем нормального життя.
Для евакуйованих українців в Уфі день народження Кобзаря був не просто датою в календарі, а приводом зібратися «своїми». Збиралися зазвичай на квартирах у тих, кому пощастило мати трохи більше місця (часто у Панча або Рильського). Читали Шевченка не «з трибуни», а впівголоса, згадуючи Київ і Канів. Для Тичини це була можливість вийти за межі образу «державного поета» і знову стати тим самим «сонячним кларнетистом», який відчував живу душу Тараса.
Спогади про те, як родина Тичини ходила колядувати, є одними з найтепліших і водночас найщемливіших свідчень того часу. Павло Григорович, його дружина Лідія Петрівна Папарук та теща Катерина Кузьмівна підтримували українські звичаї навіть у суворій, холодній Уфі. Вони відвідували оселі Рильських, Копиленків, Яновських. Це не було гучне святкування — це була тиха, майже конспіративна акція солідарності. Співали стародавніх колядок, які Тичина знав безліч ще з часів своєї семінаристської юності та роботи з хорами. Саме теща Тичини, Катерина Кузьмівна, була «душею» цих обрядів. Вона стежила, щоб навіть у евакуації на столі була подоба куті чи інших традиційних страв, наскільки дозволяли картки на продукти.
Їхнє помешкання (навіть коли це була лише кімната в готелі) стало місцем, де українські інтелігенти могли говорити без цензури. Тут обговорювали не тільки фронт, а й плани на видання нових книг та збереження інституцій, як-от Інститут літератури.
Незважаючи на статус, Тичина не цурався важкої праці. В Уфі він власноруч заготовляв дрова, у суворі зими поет стояв у загальних чергах і допомагав розвантажувати паливо для академічних будинків. Щоб відволіктися від депресивної реальності, Тичина багато малював.
І Шевченко, і Тичина опинилися в ситуації, коли їхній фізичний простір був обмежений наказом, а творчий — ідеологічним наглядом. Їхнє перебування в Російській імперії та СРСР відповідно — це історія про те, як імперія намагається «привласнити» генія, ізолювавши його від рідного ґрунту.
Хоча офіційно евакуація Тичини в Уфу була «порятунком інтелектуального фонду», фактично це було почесне вигнання. Як і Шевченко в Оренбурзькому краї, Тичина в Башкирії опинився в чужому ландшафті під пильним оком системи. Обидва були позбавлені права на вільне пересування: Шевченко — через солдатчину, Тичина — через державну посаду та партійну дисципліну. Очільник інституту літератури був «гвинтиком», який не мав права залишитися в Києві, що загрожувало окупацією або смертю, але й переїзд був примусовим актом лояльності.
Колядування Тичини в Уфі ідеально лягають у канву шевченківського «Малюю і співаю». Як Шевченко в казематах згадував «садок вишневий коло хати», так Тичина в холодному готелі «Башкирія» відтворював українське Різдво. Це був акт тихого опору — збереження того, що ідеологія ще не встигла витіснити з душі.
В евакуації Тичина ще гостріше відчув силу українського слова. Його праця над Шевченкіаною в Уфі була спробою повернути Тараса «додому» хоча б через наукові тексти, поки реальний дім був в руїнах.
Система зробила обох символами, вихолостивши їхню справжню суть: Шевченка радянська влада перетворила на «атеїста і революціонера-демократа», відсікаючи його глибоку християнську духовність, Тичину перетворили на «співця партії», змушуючи його писати оди системі, яка нищила його друзів. Обидва пізнали трагедію «сподіваної волі»: коли ти нібито служиш народу, але твоїми словами маніпулює влада. Уфа для Тичини стала місцем, де цей розрив між «я — поет» і «я — чиновник» став максимально болючим.
Сьогодні мільйони українців проживають той самий досвід «заручників системи та обставин», що й наші класики.
Як Шевченка везли під конвоєм, а Тичину евакуювали за наказом, так і сучасні українці часто тікають не з власної волі, а рятуючи життя. Це екзистенційне вигнання, де ти маєш бути «вдячним за безпеку», але помираєш від туги за домом.
Історія про віддану іншим квартиру Тичини в Уфі ідентична історіям сучасних переселенців, які стикаються з байдужістю чи несправедливістю в новому місці, попри свій попередній статус чи заслуги.
Колядування Тичини в Уфі — це те саме, що українські мітинги, вишиванки та відкриття суботніх шкіл у Європі чи Канаді сьогодні. Це спосіб довести собі: «Я не просто біженець, я — частина великої культури».
Як Тичина мусив писати ідеологічні тексти, щоб мати змогу допомагати іншим, так і сучасні українці за кордоном часто стають «голосом війни», змушені щодня доводити своє право на існування та підтримку, живучи під тягарем колективної травми.
Шевченко, Тичина і ми — це одна нескінченна лінія «сподіваної волі». Це шлях людей, які носять свою Україну в серці, навіть коли під ногами — чужа земля.
Автор – Маргарита Ткаченко, завідувач наукового відділу фондово-експозиційної роботи
