Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в меморіальній квартирі П. Тичини

Існує думка, що людина формує своє повсякдення, а воно, в свою чергу, формує людину. Справедливість цієї тези вкотре підтверджує меморіальна квартира Павла Тичини, інтер’єри якої, за невеликим винятком, повністю збережені до сьогодення. І хоча з часу відходу Павла Тичини пройшло ще порівняно не багато років, однак його побутовий простір є неоціненним джерелом для розуміння внутрішнього світу поета.

В інтер’єрах помешкання кінця 60-х – середини 70-х років минулого століття яскраво виражені любов Павла Тичини до книги та читання, захоплення образотворчим мистецтвом і, що не менш важливо, народною творчістю у всіх її виявах. Відвідувачі музею мають нагоду бачити у кожній кімнаті предмети кераміки і ткацтва, різьбу по дереві та художній розпис; на полицях бібліотеки зустріти збірки українських, болгарських, чеських, польських народних пісень, прислів’їв, приказок, дум, навіть казок. Кожна з цих речей не випадкова та має свою історію. Тож не дивно, що в квартирі поета зберігаються предмети, віднесені ЮНЕСКО до нематеріальної Всесвітньої культурної спадщини людства.

Петриківський розпис

«Горішок», «зернятко», «гребінець» – це не вміст кишень непосидючого сільського хлопчиська, а елементи, з допомогою яких квітнуть дивовижні мальви, рожі, косиці; проростають травичка і листочки, химерують нескінченні бігунці. Все це – візитівка України на світових просторах, наш неперевершений розпис родом з села Петриківка на Дніпропетровщині. Закономірно, що такий самобутній вид народного декоративно-прикладного візерункового малярства отримав статус нематеріального культурного надбання людства. Це сталося 5 грудня 2013 року за рішенням ЮНЕСКО. Шлях від сільського комена до всесвітнього визнання був довгим, не легким і звивистим.

Задумуєшся: чи могли б ми нині, а Павло Тичина в роки свого надвечір’я споглядати цей прекрасний стиль декорування? Важко уявити, що такий, здавалося б, традиційний петриківський розпис був на грані зникнення. І не коли не-будь, а в час, коли світом крокували перші десятиліття ХХ століття. Голод, війни, репресії – селянське життя втрачало веселкові барви. Проте існують люди, котрі навіть серед важких умов намагаються зберегти прекрасне. Таким був місцевий вчитель Олександр Статива, стараннями якого в 1936 році було відрито школу декоративного малювання. Викладачем у ній була остання автентична майстриня Тетяна Пата. З того часу петриківський розпис почав повертатися з такого близького небуття.

Стіни квартири Павла Тичини не були розписані квітами, калиною та виноградом. Стелю бібліотеки прикрашає інший декоративний розпис. Однак щирі українські мотиви, в яких пізнаються творчі руки народних майстрів петриківки, розміщуються на декоративних фарфорових вазах, тарелі, посуді.

Ідея прикрашати фабричний фарфор народним розписом виникла в повоєнні роки в осередку Київського експериментального кераміко-художнього заводу. Саме тоді завод першим запросив до себе народних майстрів з села Петриківка – Віру Клименко, Ганну та Віру Павленко, Марфу Тимченко. Таким чином було забезпечено умови для розвитку та розквіту нового унікального напрямку у декоративному мистецтві. З-під пензлика Віри Клименко вийшло чимало оригінальних робіт. Дещиця з них потрапила і до оселі Павла Григоровича Тичини.

Віра Феодосіївна Клименко – учениця Тетяни Пати. Однак вона не лише віртуозно перейняла традиційну манеру петриківського розпису, але й зуміла внести до нього новизну. Саме Віра Клименко почала творити не в двовимірній площині, а розміщувати квіти одна під одною, створюючи перспективу та відчуття «глибини». Також експериментувала майстриня з кольором, значно збагачуючи його гаму та будувала нові, складні сюжети. Основним прийомом, що ним користувалася художниця, був «перехідний мазок»: тонкий перехід одного кольору в інший. Все це чудово прослідковується на фарфорових виробах Київського експериментального кераміко-художнього завожу авторства віри Клименко в експозиції та фондах Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини.

Павло Тичина на ювілеї отримував багато пам’ятних подарунків, зокрема дві фарфорові вази зі своїми портретами. Обидві вони щедро прикрашені петриківським розписом. Одна з них, судячи з клейма, була виготовлена в другій половині 40 -х рр.. і є однією з перших робіт Віри Феодосіївни на підприємстві. Вона оздоблена синьо-фіолетовими жоржинами з позолотою. В центрі на одній зі сторін вази – овал з фотопортретом П. Тичини.

Портрет на фарфоровий виріб наносився в техніці «деколь» – перенесення фарбового шару зображення з поліграфічного паперового друку. Інша датується 1965–1966 рр., прикрашена квітковим орнаментом, створеним «перехідними мазками» червоно-жовто-зеленого кольорів, також з портретом поета.

Також творчий доробок В. Клименко прикрашав чаювання Тичин. У фондах музею зберігається дві чашечки 1950 – початку 1960-х рр., прикрашених жовто-помаранчевими квітами петриківського розпису.

У меморіальній вітальні також присутня декоративна таріль, розписана майстринею петриківського розпису Вірою Павленко, донькою відомої умілиці початку ХХ ст. Параски Павленко. Характерним «почерком» художниці є внесення до традиційної петриківки контрастного контуру: основні сюжети орнаменту по обрамлювалися чорним кольором. Це чудово демонструє названий предмет. В центрі тарелі в колі з позолоти розміщується чорно-білий портрет Павла Тичини. Поля майже повністю заповнені «килимовим» вінком з темно-синіх квітів та фіолетово-чорного листя.

Кожна з цих речей – неповторна, бо виконувалася безпосередньо руками майстрів.

«Глече-карапузику – пальців  тепла  музико….»

12 грудня 2019 року Україна отримала нагоду пишатися на весь світ творчістю майстрів мальованої кераміки з міста Косів, що  на Івано-Франківщині. Всім відомо, що косівська кераміка характеризується трьохгамною барвою: білою ангобованою поверхнею, жовтою, зеленою та коричневою фарбами в орнаментах. Вражає видова різноманітність виробів косівських гончарів. Дослідники їх класифікують на кілька груп: посуд, вироби для обладнання житла, в т. ч. всім відомі гуцульські кахлі, вази, свічники, вироби особистого вжитку, обрядові (культові) вироби. Цікаво, що косівський посуд за ознаками форми розподіляється аж на 12 підгруп: мископодібний (миска, полумисок, салатниця, тарілка, таця, сільничка, ваза для фруктів та печива), макітроподібний (макітра), глекоподібний (дзбанок, «кувшин», сметанник, чайник, горнятко, кухоль), горщикоподібний (горщик, супниця, посуд для сипучих продуктів, масляниця), колоподібний (баклага, калач, куманець), бочкоподібний (барильце), фігурний (зооморфний, антропоморфний), пляшкоподібний (штоф), кошикоподібний (кошик), близнюки (двійнята, трійнята), чаркоподібний (чарка), ложкоподібний (ложка, ківш) [Кушнір О. Типологія косівських мальованих полив’яних глиняних виробів другої половини ХХ століття] Однак визначальним для надання статусу нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО стали неповторні сюжети та орнаментика керамічних виробів гуцульських майстрів.

У меморіальній квартирі Павла Тичини зберігаються чотирнадцять предметів косівської кераміки. Це, переважно, сувеніри: глечики, вазочки, блюдця. Серед них – попільнички у формі постола, два птахи-свищики. У меморіальній бібліотеці та на стіні передпокою відвідувачі мають нагоду побачити роботи відомої майстрині косівської кераміки Павлини Цвілик: вазу та декоративну таріль. 

Павлина Цвілик – ровесниця Павла Тичини. Як Тичина в поетичному слові шукав новизну, так і Павлина, попри відсутність спеціальної освіти, намагалася творити нові форми та орнаменти, опираючись на традиції декорування керамічних виробів.

Вона розробила оригінальні мотиви багатопелюсткових квіток, що складаються з крапочок, хвилястих ліній, рисочок, найрізноманітніших геометричних фігур.

У 50-х роках вироби Павлини Цвілик експонувалися на міжнародних виставках в Брюселі, Софії, Нью-Йорку. [Павлина Цвілик. Альбом. /Автор-упор. О. Слободян – Київ, «Мистецтво», 1982.] Свідома того, що мальована кераміка – це традиційне мистецтво, Павлина не вносила жодних коректур у матеріали: вони залишалися все тими ж білою, рудою глиною, жовтою, зеленою полив’яними фарбами та прозорою поливою.

 

У 1966 році українська громадськість урочисто святкували 75-ліття Павла Тичини. Про ювілейний вечір залишено чимало спогадів. Павлу Григоровичу, знаному й шанованому, тоді було презентовано чимало знакових речей, що й до нині прикрашають експозицію його меморіального музею.

Представники видавництва «Молодь» тоді подарували Тичині велику бліо-зелено-жовту вазу – роботу Павлини Цвілик – наповнену колоссям, кетягами калини та трьома гілками живого лавра. Поет розмістив її на робочому столі в бібліотеці, за яким проводив значну частину вільного часу. І ваза, і декоративна таріль одразу «видають» свого автора: круглі багатопелюсткові квіти, геометричні орнаменти на вінцях – візитівка Цвілик.

На столі в робочому кабінеті Павла Тичини теж розміщується  косівська керамічна ваза, що правда, менших розмірів. Павло Григорович використовував її як підставку для олівців. Названий предмет, а також попільнички і свищики, що зберігаються у фондосховищах музею, належать авторству подружжя Розалії та Юрія Ілюків – племінників Павлини Цвілик. Їх роботи декоровані переважно геометричним орнаментом.

Мальована  косівська кераміка – не єдиний вид декоративно-прикладного західноукраїнського мистецтва у квартирі поета. Павлу Тичині дарували різьблені скриньки, чорнильні набори, декоративні тарелі. В куточку робочого кабінету й донині зберігається два гуцульські топірці-барки, щедро інкрустовані бісером та перламутром.

 

 

«Чорна наречена» у поетовій вітальні

Колись одна з численних відвідувачок меморіального-музею квартири Павла Тичини звернула увагу на килим, розміщений у вітальні поета. Вона впізнала в ньому аналогічну річ своєї бабусі, яку та дуже цінувала за її болгарське походження. «Звідки він у Тичини?» – поцікавилася жінка.

Болгарія була близькою для Павла Тичини. У 1947 році його обрали академіком Болгарської академії наук. Павло Тичина в 1949 році у складі делегації УРСР супроводжував тіло «болгарського Леніна» Георга Димитрова до Софії. Подорож детально описана в щоденникових записах поета. Проте не тільки «посадові обов’язки» поєднували Тичину з цією південнослов’янською країною. У квартирі поета зберігаються перевидані болгарами пам’ятки давньослов’янської писемності та мови (видання творів Климента Охридського, факсиміле Болонського Псалтиря), літературні твори, праці з історії Болгарії. Тичина також перекладав твори болгарських авторів Христо Ботєва, Івана Вазова, Людмила Стоянова, Крума Кулявкова та інших. Тому зовсім не дивно, що в оселі поета з’явився килим з давнього болгарського міста Чипровці.

Чипровецьке килимарство своїми витоками сягає майже півторатисячолітньої давнини, однак перші відомості про виробництво килимів у Чипровцях відносяться до початку 17 століття. Перші килими називались бакамськими (бакам – це вид південної деревини, з якої видобувають червону і чорну фарби) та «каракачками» – з турецької «чорна наречена». Мотив останнього – два трикутники та ромб, що нагадували жіночу фігуру. Килими «каракачка» з кінця ХІХ століття стають особливим подарунком. Після того, як російському військовому діячу і тимчасовому керівнику щойно визволеної з-під осман Болгарїі князю Дондукову-Корсакову у 1879 році подарували гігантську «каракачку» (7 х 6 метрів!), такими килимами почали прикрашати міністерські кабінети.

Для чипровецького килима характерна геометрична обробка мотивів у природних кольорах: жовтому або охристому, коричневому, синьому та зеленому. Вся кольорова гама отримувалася з рослинних барвників, які чипровецькі майстри готували самі. Розробляючи  дизайн виробу, вони обрали один переважаючий колір, а решту використали для збагачення композиції.

Килим Павла Тичини витканий з натуральної вовни та пофарбований червоною й чорною фарбами, окремі деталі узору білі, блакитні та жовті. Поле килима поділене на три прямокутні фрагменти, центральним мотивом кожного з яких є символ «піротчанка» з подвійно пересіченими «ножицями». Привертають до себе увагу різнокольорові «окуляри» та s-подібні «петарди».

На п’ять років раніше за косівську кераміку, у 2014-му, на черговому форумі ЮНЕСКО, що проходив у Парижі, його учасники включили до Всесвітнього репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини килими з болгарського міста Чипровці.

Таким чином, Павло Тичина задовго до офіційного визнання по достоїнству оцінив мистецьку та культурну цінність творів народних майстрів, що вкладали у свої вироби тисячолітню історію своїх народів. Задовго до смерті Павла Тичини його квартира вже була музеєм творчості народного духу.

 

Сергій  Прудивус

головний  зберігач  фондів.