Про що б’ють годинники в квартирі Павла Тичини

У вітальні Павла Тичини, куди обов’язково запрошували всіх гостей аби запропонувати їм чашечку чаю, розміщувалися одразу два годинники. Один з них – пристінний у великому різьбленому корпусі. Його бій сповіщав господарів квартири проте, що «час іде, і все без коректур» (Л.Костенко). А інший обзивався голосом лісової зозульки. Про їх історії, тісно пов’язані з життям самого Павла Григоровича, сьогоднішня наша розповідь.

Століття  через  кожні  чверть  години

Коли небо над Києвом прояснилося від хмар війни, Павло Тичина повернувся з евакуації до свого міста. Тепер на його плечах лежав новий тягар: відповідальність за майбутній освітній рівень як нових поколінь, так і тих, чиє дитинство було «вбите на війні» (Л. Костенко). Влітку 1943 року колишнього директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка академіка П. Тичину було призначено на посаду Народного Комісара освіти УРСР. Вибір не даремне впав на сонцеакордного поета, адже він цікавився питаннями «народного просвєщєнія» уже давненько. До речі, при розробці нових підручників для навчання грамоти Павло Григорович використовував Шевченків «Буквар», факсиміле якого зберігається у меморіальній бібліотеці поета. Так Тичина намагався зберегти чистоту української мови.

Однак, не про це. Навпроти будинку колишньої Першої гімназії, в якій розмістився Наркомат, очолюваний поетом, у 1936 році постав чотириповерховий будинок з просторими квартирами всередині. Віконне скло у ньому, що  збереглося ще  з  тих  часів, за твердженнями спеціалістів, має мікрохвилясту  поверхню – наслідок вибухових хвиль війни. Одну з квартир і виділили для проживання міністра з родиною. Можна уявити, що застав Павло Тичина, вперше переступивши поріг свого нового помешкання: пустоту і голі стіни. Перед Лідією Петрівною, дружиною поета, постало неабияке завдання: створити у п’яти кімнатах комфорт та творчу атмосферу. Тоді ж, очевидно, й постало питання про вимір часу на просторах нового помешкання.

Великий пристінний годинник у вітальні з’явився не одразу. У музеї на основі переказів, що беруть свій початок, мабуть, ще від господині помешкання, побутує легенда. Відповідно до неї, цього красеня придбала Лідія Петрівна, прогулюючись разом з чоловіком рядами київського Євбазу. Так Лідія Петрівна намагалася показати своїй сусідці поверхом вище – Ніні Володимирівні Бажан, що й вона небайдужа до предметів старовини.

Єврейський базар як місце стихійної торгівлі вник ще у середині ХІХ ст. і був офіційно визнаний київською владою тільки у 1862 р. під назвою Галицький. Це місце торгівлі пережило революцію, німецький окупаційний режим і було остаточно зліквідоване тільки у 1949 р., після трьох років з дати офіційного закриття. [Примачок О. Формування громадського культурного центру на прикладі реорганізації площі перемоги в м. Києві. // 2013 – С. 286. С265 – 272.] Однією з характерних рис Євбазу була значна кількість антикварних речей, що продавалися тут. Знову ж таки, за усними переказами, подружжя Тичин у 1947 р. крім годинника, на Євбазі придбало дві картини, що нині є музейними експонатами. Немає нічого дивного, що портрет Тараса Шевченка, розміщений у вітальні Павла Тичини є аналогічним до того, котрий продавався на цьому ринку (про що свідчить фотографія 1942 р.).

 

Отже годинник. Високий пристінний красень. Дві  гирі, маятник і 5 молоточків, котрі  видобувають  мелодію. Корпус виготовлений з світлого дерева, покритого лаком, і складається власне з корпусу годинника і тумби на чотирьох фігурних ніжках. Стиль має подібності до сталінського ампіру. Однак. При детальному вивченні корпусу увагу привертають два майже непомітних на перший погляд сліди від кріплень. Невже механізм переміщували в середині шафи? У важкодоступному місці за допомогою селфі-палиці вдається зазирнути за механізм. Камера гаджету фіксує клеймо на задній стінці годинника. Вежа з зубцями. Одразу стає зрозуміло: предмет підлягає ідентифікації.

Підлоговий годинник, що відбивав рівні відрізки часу для Павла Тичини, виявився іноземцем. Марка, котра позначалася відповідним клеймом, належала Німецькій годинниковій фабриці (DUFA). Історія цього підприємства сягає своїм корінням середини позаминулого століття (якраз тоді, коли в Києві тільки узаконниться базар, на якому вони будуть продаватися у 1947 р.). У 1864 році в Лейпцигу по вул. Рейхсштрасе 45 завбачливі підприємці Ецхольд і Попітц відкрили фабрику з виготовлення годинників та механічних музичних інструментів (музичних скриньок). Завод успішно функціонував протягом більш ніж сорока років, продукція успішно реалізовувалася на внутрішньому, так і на зовнішньому (цим займалася компанія Попітц і Ко.) ринку. На 1920 р. компанія перейменовує себе на Німецьку годинникову фабрику, і з цього часу маркує свою продукцію зазначеним клеймом з абревіатурою «DUFA». [Лексикон немецкой часовой индустрии 1850 – 1980: адреса компаний, производственная программа, логотип компании, название бренда, история компании. ; Автор: Шмид, Ганс Хайнрих] Клеймо, до речі, – це схематичне зображення пам’ятника «Битви народів» під Лейпцигом, в ході якої у 1813 році коаліціанти розбили війська Наполеона Бонапарта.

Однак оригінальні  корпуси підлогових годинників марки DUFA виготовлялися з натурального дуба, покривалися горіховим  шпоном і темним  лаком,  про  що  свідчать  оригінальні

предмети (з  етикетками), розміщені  на  численних  антикварних  сайтах. Зовнішній  вигляд годинників, при  тотожності  механізмів, абсолютно  відрізняється  від «біг бена» Павла Тичини. Зрозумілими стають  і сліди  від  цвяхів  та  саморізів – корпус меморіального годинника неоригінальний.

Напрошується  думка, звідки  ж  ця  річ  могла потрапити до рук  киян, а звідти до Павла Тичини? Однозначно  відповісти майже  неможливо. Однак з певною  мірою вірогідності,  опираючись на  аналогічні  історії з тих же  сайтів  антикваріату, можна припустити, що механізм годинника DUFA – це трофей, який радянський солдат приніс  додому  з Німеччини. На  користь  цього  свідчить  і відсутність «рідного» корпусу – громіздкої речі, котра сама  по  собі не мала  цінності. А в  1947 році,  коли в Україні панував  голодний рік, годинник  міг бути  проданий заради можливості придбати  їжу.

Годинники DUFA, виробництво  яких припинилося  тільки  у  1990-х, вважалися  наймелодійнішими. У цьому  можете  пересвідчитися  і ви, завітавши  до  меморіальної  музею-квартир  Павла Тичини. Хтозна, може бій цього годинника, який ось  уже  сто років лунає через  кожні п’ятнадцять  хвилин, надихне  вас на роздуми про історію ХХ  століття, учасником якої був і Павло Григорович.

 

Головний зберігач фондів

Сергій Прудивус

 

Читайте  далі:  Зозуля, що  накувала  так мало літ… http://tychynamuseum.com.ua/pro-shho-b-yut-godynnyky-v-kvartyri-pavla-tychyny-zozulya-shho-nakuvala-tak-malo-lit/

 

 

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*