Про що б’ють годинники в квартирі Павла Тичини. “Зозуля, що накувала так мало літ…”

Зозуля, що накувала так мало літ…

Була б його спіймала,

Зозуля ізлякала:

Ку-ку!

П. Тичина

А то не зозуля,

А то рідна мати…

Українська народна пісня

 

У Павла Тичини в меморіальній вітальні й досі зберігається годинник, мелодія якого нагадує кування рябого птаха, оспіваного в українському фольклорі. Розміщений він біля фотопортрету племінниці поета Ольги. Невеликий будиночок зі шпилем над фронтоном, прикрашений різьбою, по центру якого стрілки, подібно пушкінському коту, все ходять по колу. Час ішов, і зозуля через кожні тридцять хвилин покидала своє «гніздечко», щоб сповістити про його плин. Корпус прикрашений різьбленими деревами, птахами.

Шварцвальд… Чи асоціюється у нас з регіоном Німеччини щось рідне, близьке, щемне? Мабуть, що ні. Але багато хто пам’ятає милі «ходики» з зозулькою на стіні. Вони ж ведуть своє походження саме з названого дрімучого лісового масиву.

Вперше годинники з мелодією, що імітувала голос птаха, виникли саме в гірській місцевості Шварцвальд на заході Німеччини. В історіографії вказують і конкретну дату появи першого подібного механізму: 1667 рік. Тоді серед смарагдових сутінок лісу, що з цієї причини називався Чорним, кмітливий чоловік кухонним ножем вирізьбив перший корпус для «помешкання зозулі». Чи правда це, сказати важко, однак те, що спеціальні інструменти для годинникової справи у Шварцвальді з’явилися тільки у XVІІІ столітті – незаперечний факт. Виробництво годинників налагодилося, навіть виникло явище «мандрівних годинникарів», котрі за низькими цінами збували свою продукцію. Як стверджують дослідники, шварцвальдські годинникарі об’їздили ледь не всю Західну Європу: Францію, Бельгію, Італію, Скандинавські країни. Рівень виробництва був настільки високим, що за підрахунками сучасників тільки за 1800 рік було продано майже 1 мільйон 800 тисяч шварцвальдських годинників, у тому числі з зозулею [Канн Г. Краткая история часового искусства.  – Ленинград, 1926.– С. 76–83].

Знімаємо годинник Павла Тичини зі стіни. Обережно оглядаємо та знімаємо задню панель. Перед нами – чудовий складний механізм, оснащений спіральною пружиною. По боках – прямокутні міхи з рожевого та коричневого мармурового паперу. В них «зачаїлося» зозулине «ку-ку». Клеймо відсутнє. На дощечці, що закриває механізм, два написи – із внутрішньої сторони годинника: «Х – 70», із зовнішньої ледь помітно червоним олівцем: «14. 9. 27» і вицвілий автограф. Методом пошуку аналогій встановлюємо, що механізм дійсно належить годиннику зі Шварцвальду. Щодо марки, то з 1825 року в зазначеному регіоні Німеччини підприємцем Едуардом Гаузером було відкрито «Акціонерне товариство для фабрикації годинників Ленцкірхсі», що успішно функціонувало протягом всього ХІХ століття [Канн Г. Краткая история часового искусства. – Ленинград, 1926. – С. 82–83]. З огляду на це можна припустити, що меморіальний годинник Павла Тичини був виготовлений саме цією компанією.

Отже, шварцвальдська зозуля. Музейна документація стверджує, що даний предмет належав племінниці Павла Григоровича Ользі. Це підтверджує його розміщення поблизу портрету останньої. Коли і яким чином він потрапив до молодої особи, і чому став власністю її дядька? Щоб дати відповідь на ці питання з’ясуємо життєвий шлях Ольги Тичини.

У Павла Тичини було тринадцять братів та сестер, четверо з них померло в ранньому віці. Старшим серед усіх дітей був Михайло Григорович. Він помер 27 червня 1920-го року у віці 35-ти років. Павло Григорович з жахом нотує в щоденнику: «Господи Боже мій!Та я ж зовсім мертва душа! Помер брат Міша. [… ] Ліда сказала: «Оце ваша сім’я починає розпадатися»» [Павло Тичина Із щоденникових записів – Київ, 1981. –  С. 24]. Михайло був священиком і мав дітей. «І як же сироти?..», − хвилювався Павло, сам будучи раннім сиротою. Найбільше серце тривожилось за Олю. Згодом Ольгу всиновить молодший брат Павла Тичини Євген, вона отримає педагогічну освіту, вийде заміж і народить трьох діток: Тамару, Ніну та Юрія. Шляхи, що випали на долю сироти, з початком воєнних дій Другої світової війни в Україні привели її до села рідних бабусі та дідуся – Піски Бобровицького району Чернігівської області. Тут у грудні 1942 року ворог обірвав життя молодої вчительки Ольги Михайлівни та її двох доньок. Павло Тичина пізніше напише сповнені віри у воскресіння (!) рядки:

Ти – донька мойого брата,

Ще рости б тобі, цвісти,

Ти ж могилою узята,

і невже не встанеш ти?

…………………………………

Й заспівали тут вони:

Оля, і Тамара, й Ніна

Про Дніпро і про лани.

 

Швидш за все, тоді ж поет, переїхавши до нової квартири, розмістив Олин годинник у вітальні біля її портрету.

Як зазначає син Ольги Михайлівни Юрій, його мати після смерті Михайла Григоровича у 20-х роках жила в дядька Павла в Києві. Це могло бути до 1923 року, коли Тичина переїхав до Харкова. Однак є свідчення, що Ольга не полишала контактів з Лідією Папарук, бо остання писала листи Тичині, в яких звертала увагу на творчість його племінниці. Цілком можливо, Оля ще й мешкала певний час у квартирі Папаруків. Пошук істини про годинник не мав би жодних шансів, якби не дата на його кришці: «14. 9. 27». Дата до певної міри є символічною, адже 14 вересня Православна Церква святкує Новоліття – початок церковного нового року (традиція візантійського літочислення). І Ольга, чий тато був священиком, і її прийомний батько Євген, котрий був місіонером автокефального руху, і дядько Павло, випускник духовної семінарії, чудово знали про це. Таким чином, годинник із зозулею міг бути подарунком, присвяченим новому року.

Однак вимушені відхилити цю красиву гіпотезу. Дата хоч і поставлена червоним олівцем, проте недбало. Це свідчить про її технічне призначення, а не дарчий напис. Такі помітки, зазвичай, залишають майстри-годинникарі після ремонту механізму, додатково підкріплюючи автографом. Сліди останнього вгадуються на меморіальному предметі. Таким чином, Олин годинник уже на 1927 рік потребував ремонту, отже, він значно старший за його радянські копії. До речі, масове виробництво годинників із зозулею в Радянському Союзі розпочалося тільки з 1952 року на Сердобському годинниковому заводі (Росія). Натомість шварцвальдські годинники успішно продавалися в Російській імперії. Ще Катерина ІІ придбала для себе годинник з рухомими фігурами дванадцяти апостолів німецького виробництва. На кінець ХІХ – початок ХХ століття такі годинники набували поширення серед населення Російської імперії.

Таким чином, годинник із зозулею, що накувала так мало літ своїй господині, швидш за все був подарований Ользі Михайлівні батьками – чи кровними, чи прийомними. До оселі Павла Тичини він міг потрапити двома шляхами: залишитися з того часу, коли Ольга проживала в дядька, або Павло Григорович попрохав його для себе в Євгена Григоровича вже після смерті племінниці. І в першому, і в другому випадку, годинник мав би викликати в Павла Тичини особливо теплі спогади, пов’язані з відносинами між дядьком і небогою.

Зозуля кує, і меморіальна вітальня зберігає пам’ять про ту, яку по-батьківськи любив і пам’ятав поет. «Лісовий» годинник нагадує і нам про потребу любити й оберігати рідних та близьких нашим душам людей. Доки зозуля ще кує.

 

Головний зберігач фондів

Сергій Прудивус

 

Читайте далі: Годинниковий ритм дружби

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*