Серед найближчих друзів Павла Тичини в 1950-60-х роках був його молодший побратим – поет і літературний критик Григорій Прокопович Донець (1913-1985 рр.). Їхнє знайомство відбулося 1947 року в Каневі, куди Павло Григорович приїхав до своїх виборців як кандидат у депутати до Верховної Ради УРСР. З часом, від початку 1950-х, коли Григорій Донець уже працював у Києві, між ним і Тичиною зав’язались дружні стосунки, які тривали до кінця земного шляху класика.
Народився Г.П.Донець у с. Курилівці, неподалік від Канева, у хліборобській родині. Разом зі старшим братом зростав без батька, який рано помер. Ще підлітком друкував свої диткорівські дописи і перші вірші в дитячих часописах. Навчався в Черкаському педагогічному інституті, куди його за ґрунтовні знання зарахували відразу на другий курс. Саме тоді пережив Голодомор 1932-1933 років, коли у критичний час, маючи двоє штанів, одні – в латках – залишив собі, а інші – ще не дуже заношені – відніс на базар і виміняв на шматок хліба.
Після закінчення інституту кілька років учителював, друкував у періодиці поетичні твори, статті. Був пошанований Республіканською літературною премією за поему «Дума про галичанку». Письменницька творчість стає його покликанням. Але 1939 року молодого поета мобілізували до армії.
Коли розпочалася німецько-радянська війна і забракло командирських кадрів, Г.Донцеві (на той час сержантові розвідки) як особі з вищою освітою присвоюють офіцерське звання, а оскільки освіта була гуманітарною (історик-філолог), то призначили заступником командира артилерійської батареї з політично-виховної роботи. Для такої посади необхідно було мати партійний квиток. Таким чином новоявлений лейтенант стає членом комуністичної партії. Участь у активних бойових діях довелося брати буквально з перших хвилин німецької агресії під Перемишлем, який тоді входив до складу УРСР. Потім – оборона Львова, Києва, а далі блокадний Ленінград…
1946 року, після довгоочікуваної демобілізації, фронтовий капітан їде до рідної домівки, на Придніпров’я, з прагненням продовжити літературну діяльність. Утім, його (як члена партії і бойового офіцера) направили на роботу в Канівський райком – спочатку завідувачем відділу, а згодом другим секретарем. Використовуючи впливові райкомівські посади, Григорію Прокоповичу вдалося зробити чимало корисних справ. Так, саме завдяки його зусиллям були залишені на банях канівського Успенського собору (пам’ятці першої половини ХІІ ст.) позолочені хрести, що їх обласна влада збиралася зняти як релігійні символи. Неабияка заслуга Г.Донця полягає і в тому, що він зумів переконати вищі інстанції, щоби перепоховання російського письменника Аркадія Гайдара було здійснено не на Тарасовій горі, недалеко від могили Тараса Шевченка (це планували зробити), а у міському парку. Згодом розпочалася робота в партійних та урядових органах у Києві, де доводилося працювати по 12-14 годин на добу. Ця чиновницька неволя разом з військовою службою поглинула найпродуктивніший період творчої діяльності – з 26 років майже до 50-ти. На початку 1960-х Г.П.Донця призначають вченим секретарем Комітету Державних премії імені Т.Г.Шевченка, де він пропрацював до виходу на пенсію. Попри тривалу канцелярську роботу Г.Донець видав майже тридцять поетичних книжок (в тім числі кілька для дітей), написав численні літературно-критичні статті й рецензії, впорядкував більше десяти тематичних збірників.
Значною подією в житті Григорія Прокоповича стало знайомство і довгорічна дружба з Павлом Тичиною, котрий дуже прихильно ставився до свого молодшого побратима, всіляко заохочував до літературної творчості, написав рекомендацію до Спілки письменників і був редактором його першої поетичної збірки. Григорій Донець був постійним гостем у Павла Григоровича на його дні народження разом з Григорієм Верьовкою, Юрієм Яновським, Олексою Шовкуненком, Володимиром Заболотним. По смерті Тичини Григорій Прокопович упорядкував два збірника спогадів про поета, присвятив йому кілька віршів, брав дієву участь у створені меморіального музею в Києві.
Двох поетів зближували не лише по-душевному приятельські стосунки (Павло Григорович, маючи неабияку інтуїцію, безпомильно визначав сутність будь-якої людини), але й україноцентричні світоглядні основи, а ще шевченкознавство, в галузі якого вони обоє були ґрунтовно обізнані. Про це свідчать, зокрема, дарчі написи Тичини у виданнях, подарованих Донцеві, як от: «Дорогому Григорію Прокоповичу Донцю – моєму найближчому «землякові» – не по області, а по незмірній любові до Тараса Шевченка»; «Славному внукові Тараса Шевченка по літературній лінії, дорогому Григорію Прокоповичу…». До речі, Павло Григорович не лише в дарчих написах, але і в новорічних вітальних листівках неодмінно звертався до Григорія Прокоповича і його дружини Надії Сергіївни з щиросердним «дорогі» й бажав щастя, здоров’я, успіхів завжди «сердечно», «від усього серця» або «від душі». Періодично Тичина звертався до Григорія Донця за порадою і допомогою у вирішені окремих депутатських запитів.
Г.П.Донець залишив по собі чимало цікавих і важливих свідчень про Павла Григоровича у спогадах (Наш Павло Тичина/Про Павла Тичину.-К.,1976.-С.254-286) та щоденникових записах («Літературна Україна», ч.33-40,2020р.; «Холодний Яр», ч.2,2020 та ч.1,2,2021).
Автор – Григорій Григорович Донець, син Григорія Прокоповича Донця
На фото 1: Г. Донець, П. Тичина, К. Дорошенко (директор Київського музею Т. Шевченка), 1966 р.
На фото 2: О. Шовкуненко, П. Тичина, Г. Донець, Конча-Заспа, 1950-ті роки
На фото 3: Справа: Г. Донець, П. Тичина, Д. Косарик. Біля Канівського музею Т. Шевченка Поч. 1960-х років
На фото 4: Г. Донець, П. Тичина. Конча-Заспа, 1950-ті роки
На фото 5: Г. Донець, А. Філіпенко, О. Шовкуненко, П. Тичина. Конча-Заспа, поч. 1960-х рр.