Завідувач наукового відділу
фондово-експозиційної роботи
Нестерчук Д.В.
Як писав Остап Вишня письменники у радянській Україні, могли виїхати за кордон, як у форматі офіційного відрядження, або ж на лікування. Насправді у 20-х роках письменники і митці побували за кордоном більше у відрядженнях, ніж на лікуванні. Цьому сприяли наркоми освіти — Олександр Шумський і Микола Скрипник.
Перша офіційна письменницька делегація в складі трьох представників Спілки пролетарських письменників «Гарт» вирушила в тогочасну Європу у грудні 1924 року. Це було офіційне відрядження від Народного комісаріату освіти для ознайомлення гнилого Заходу з досягненнями пролетарської культури та налагодження зв’язків з закордонними письменниками. Щасливі квитки витягнули Валер’ян Поліщук, Павло Тичина й Олесь Досвітній (представники літературної організації «Гарт»). Без блату, звісно, не обійшлося. гартованцям особисто протегував новий нарком освіти Олександр Шумський, колишній боротьбист, як і голова «Гарту» Василь Еллан-Блакитний. «Піонерів» проводжали всім миром. Хворий Еллан-Блакитний написав їм напутні епіграми-кожному окремо і всім разом.
«Хоча вже ясно видно тропи
Й квитки в кишенях до Москви,
Але… якби вже до Европи
Нарешті виїхали ви!»
XI 1924 р. [1]
Олесь Досвітній, Валер’ян Поліщук, Павло Тичина під час подорожі по Європі 1924-1925 рр.
Дорога наших подорожніх пролягала через Москву, звідти до Латвії та Литви і до самої Німеччини (тогочасної Веймарської республіки). Першим містом в якому мали зупинитися українські письменники був Берлін. Павло Григорович так згадував відвідини столиці Німеччини
«…Європа порівнюючи велика. Наш же час і кошти обмежені. Тому ми не жаліючи себе, стараємося обняти все що тільки можна, а найперше пізнати життя тутешніх робітників, зв’язатися з людьми. З авто на авто, з трамвая на підземку – ось як ішли в нас дні в Берліні…» (З листа до Л.П. Папарук, січень 1925 р.) [2, c. 43]
Більше інформації про Німеччину та Берлін у листах Павла Тичини (до рідних і близьких) не знайти. Відсутні відомості за цей рік і в щоденнику (були втрачені або не велися). Як згадувалося вище одним із завдань наших «друзів» було заведення друзів серед місцевої інтелігенції. Одним із них опинився авангардний художник Ґеорґ Ґросс, котрий мав ліві політичні погляди, а за два роки до цього побував в «країні рад». В грудні 1924 р. Тичина, Досвітній, та Поліщук були прийняті художником у себе вдома. Згадка про візит до німецького художника виринає у щоденнику Тичини, аж у 1965 році.
«…Треба мені добути книгу про Георга Гросса. В бібліотеці, можливо, письменницькій або ще краще – в бібліотеці, що в бувшому царському палаці.
Я ж разом Валер’яном Поліщуком та Олесем Досвітнім були в нього в нього в Берліні в гостях. Угощав він нас чаєм чи кавою… в 1924 [році]…»
(Із щоденника П. Тичини 22/ХІІ 1965р.) [3]
Ґеорг Ґросс
Дещо більше залишили про всю подорож у своїх нотатках, подорожні Павла Тичини, але про це згодом. Постає питання, якою постаттю і величиною був Ґеорґ Ґросс у тогочасному культурному життю Німеччини.
Художник Ґеорґ Ґросс був предовим на той час карикатуристом і графіком. Одним з основних напрямів його творчості була соціальна і політична сатира. Його роботи, створені на ранніх етапах, визначаються мистецтвознавцями як класика дадаїзму. Надалі творчість Ґросса тяжіла до сатиричному авангардизму. В історії живопису він залишився, як видатний політичний художник, та незаперечна величина німецької культури 1920-30 – х рр..
Ґеорґ Ґросс, народився в Берліні в 1893 році. Його батько помер, коли дитині було сім років. Мати була швачкою з низьким заробітком, і родині довелося переїхати в Померанію в пошуках кращої долі. Там мати працювала в офіцерському казино, Ґеорґ відвідував школу, почав малювати карикатури.
У 1909—1911 роках навчався у Дрезденській академії образотворчих мистецтв, де його вчителями були Річард Мюллер, Роберт Стерл, Рафаель Веле і Осмар Шиндлер. У цей період Ґросс зазнає впливу німецького експресіонізму, який зародився саме у Дрездені завдяки зусиллям мистецького гурту «Die Brücke». В цей же час він співпрацює з кількома сатиричними журналами, де публікує свою карикатуру. У 1912-13 рр. провів 7 місяців у Парижі, де навчався у приватній мистецькій школі, яку заснував італійський скульптор Колароссі.
Після повернення до Німеччини продовжує освіту в Берліні, в художньо-промисловій школі в майстерні Еміля Орлика. Публікує свої карикатури-в журналах, робить ілюстрації до книг і починає писати маслом. В 1914 році, на початку 1-ї світової війни, Ґеорґ записується добровольцем в німецьку армію. У зв’язку із запаленням вушної раковини він був комісований в 1915 році. У 1917-му його знову призвали на військову службу. Після того, як він вступив у конфлікт з одним з офіцерів, його заарештували за «образа дією» і помістили до психлікарні. У травні 1917 року Георг був комісований остаточно. У цьому ж році були видані два його перших альбомів.
Художник привернув до себе увагу відомих публіцистів і критиків. Основним предметом його малюнків була берлінське життя того часу з її виром розваг, вад та аморальності.
У 1918 році Ґеорґ Ґросс був одним з тих, хто заснував у Берліні групу дадаїстів. Мистецький напрям «дадаїзм» походить від французького слова dada – дитячий дерев’яний коник; перен.: незв’язний дитячий лепет) – авангардистська мистецька течія початку XX століття. Виникла у Швейцарії під час Першої світової війни та розвивалася впродовж 1914—1924 років. Для дадаїзму характерні заперечення верховенства розуму, логіки, та відмова від слідування усталеним естетичним нормам, використання колажу, готових предметів як основи для творів. Автором назви течії був румунський поет Трістан Тцара (псевдонім Семуеля Розенштока), який знайшов випадково слово «dada» в словнику Ларруса. Засновники дадаїзму – Трістан Тцара, Ріхард Гюльзенбек, Гуго Баль, Ганс Арп. [4]
Цей напрям в мистецтві виник як реакція на повоєнну дійсність. На думку дадаїстів, жорстокість війни оголила безглуздість існування. Тому основною їх ідеєю було планомірне руйнування будь-якої естетики.
Головні принципи дадаїзму – ірраціональність, заперечення яких би то ні було канонів у мистецтві, цинізм, безсистемність і розчарованість. Багато з цих принципів знайшли відображення у творчості Ґросса. У 1918 році, будучи натхненним революційними подіями в Німеччині, а також вістками про революцію в Росії, він вступає в «Союз Спартака», а трохи пізніше і в компартію Німеччини. У 1919 році бере участь у повстанні спартаківців і його заарештовують. Але йому вдалося уникнути в’язниці, вдавшись до використання фальшивих документів. Разом з друзями Він видає журнал «Пляйте» («Банкрутство»), а також його малюнки друкують в брошурах, які належать до серії «Маленька революційна бібліотека».
У 1920 році Ґеорґ Ґросс одружується на Єві Петер. Він продовжує малювати для сатиричних журналів, в 1921 році ілюстрував «Пригоди Тартарена з Тараскона», роман Альфонса Доде. А потім випустив альбом малюнків під назвою «Gott mit uns» «З нами бог». Ця серія влада інтерпретувала, як такі, що «ображають честь німецької армії». Ґросса оштрафували на 300 марок, а малюнки були знищені за вироком суду. Створює цикл сатиричних портретів прусських юнкерів, великих магнатів і генералів, з-поміж яких популярність здобули графічні цикли «Обличчя панівного класу» (1921), «Ecce Homo» (Це людина), 1922 року, гротескна манера яких навіяна наївним вуличним малюнком. В пресі дані цикли були позначені, як «порнографічна халтура». Ґросс знову постає перед судом за звинуваченням в «образі суспільної моралі», його оштрафували на 6 тисяч рейхсмарок.
У 1922-му художник робить поїздку в СРСР, із письменником Мартіном Андерсен-Нексе, яка триває п’ять місяців. Він зустрічається з лідерами більшовицької країни Леніним, Троцьким, Зінов’євим, Луначарським. Піврічне перебування в Радянському Союзі справило на Ґросса, який заперечував будь-яку форму диктатури влади, гнітюче враження. Уже 1923 року він вийшов із лав комуністичної партії, хоча його «ліві» політичні погляди майже не змінилися. Ряд критичних висловлювань про Леніна призводить до того, що деякі з видань, що містять його цитати, опиняються в СРСР в спецхрані.
Але на цьому творчий протест художника проти несправедливості в суспільстві не закінчився. У 1923 році він стає головою «Червоної групи». Це об’єднання пролетарських художників, яке сформувалося навколо сатиричного журналу під назвою «Кийок». «Червоної групою» була ініційована і організована виставка нового німецького мистецтва в СРСР. В 1924, 1925 і 1927 рр. художник знову живе в Парижі. 1923 року Ґросс стає головою асоціації художників «Червона група». А в 1926-му – «Клубу 1926» — товариства політики, науки і мистецтва. До 1927 року він регулярно ілюструє публікації в комуністичній пресі. У 1928-му Він вступив в Асоціацію німецьких революційних художників. Деякі з малюнків, які увійшли в альбом «Основа», викликали звинувачення Ґеорґ Ґросса в образі церкви і богохульстві. Зокрема, це стосується зображення розп’яття з Ісусом Христом в армійських чоботях і протигазі.
В 1932 р. художник з дружиною і двома синами емігрував в США. Від’їзд був прискорений обшуком, проведеним в його квартирі гітлерівськими штурмовиками. З 1933-го по 1955 рік художник був викладачем у Нью-Йорку. У 1938 році він позбувся німецького громадянства і отримав американське.
Його тво
рчість у нацистській Німеччині була віднесена до «дегенеративного мистецтва». В 1946 році була опублікована його автобіографічна книга «Мале «та» велике «ні». У 1950-х Ґросс відкрив приватну художню школу. У 1954-му його обрали до Академії мистецтва і літератури США. У 1959-му Ґеорґ Ґросс повертається в Західний Берлін, і незабаром помер. [5] [6]
Емігрувавши до США, художник отримав спокій, безпеку для себе та своєї родини, але назавжди втративши свій творчий стиль. Саме німецький період творчості, мистецтвознавці визначають як – «золотий».
Як згадувалося вище, наші подорожні мали за мету таку собі «агіт-подорож» – пропагування успіхів радянської України, зав’язування стосунків з митцями лівого спрямування. Крім цього мандрівку в Європу митцям слова потрібно було закарбувати в текстах. На відмінну від Тичини, Олесь Досвітній та Валер’ян Поліщук написали повноцінні розгорнуті репортажі із цієї подорожі. У Валер’яна Поліщука це книга «Роскол Европи» (1925), Олесь Досвітній зробив «закордоні нариси» котрі вийшли в періодиці, а згодом у 5-му томі його творів (1931). Ці твори хоч і наповнені ідеологічною мішурою, що визначала їх тенденційність, проте єдині джерела інформації про знайомство наших письменників з Ґроссом. В. Поліщук у своєму «Росколі Европи» гнівно описує суспільно-політичні, етичні, естетичні вади тогочасної Німеччини (зокрема Берліну), в контексті якого переходить до згадки про Ґросса.
«…Коли подивитися малюнки Гроса – це все портрети вихоплені з життя німецької буржуазії, яка в гості ходить зі своїми бутербродами, а брат бере у сестри платню за те, що вона замість готелю зупиняється ночувати в нього…» [7, с. 15]
«…Згадувалось вище про «червону групу» художників, що ведуть велику роботу пропаганди серед мас. Це жвава і міцна молодь, де найстаршими є Грос, Шліхтер, куди входять Клейн, Сціляп і ін., що не пійшли за модною, в мистецьких колах, службою на угодовців, бо там добрий заробіток і пошана буржуазії. Вони як кращі письменники-комуністи, потроху бідкаються, але за те горіння їх повне і малюнки з перспективою. Всі вони купчаться коло сатиричного журналу «Дубинка», що йде для маси з тиражем 50.000…» [8, с. 27-29]
У листі до дружини, В. Поліщук теж згадав про зустріч з Ґроссом , де за дружньою бесідою вони в трьох запропонували зробити виставку художника в радянській Україні. Нащо Ґеорґ Ґросс погодився. Відомості про виставку відсутні, але у 1926 р. видавництво «Вапліте» видало книгу художника «Мистецтво в небезпеці» зі вступною статтею А. Лейтеса «Гросс, як художник». Мистецтво німецького художника було близьке до естетичних та революційних орієнтирів «ВАПЛІТЕ». Доречі в Росії Ґеорґа Ґросса вперше видали лише у 1975 р. «Мысли и творчество». Саме про книгу «Мистецтво в небезпеці» (1926) згадував Павло Григорович у щоденнику у далекому 1965 році.
Олесь Досвітній у своїх «закордонних нарисах» присвятив Ґроссу цілий розділ. Давши характеристику творчості, мистецькому кредо автора, та навіть навівши пряму мову художника під час їхньої зустрічі.
«…Усе це гнойвище спекуляції та розпусти, що животіє на тілі Німеччини, викривав і викриває своїм талановитим пензлем великий німецький художник Ґеорґ Ґросс.
Чи бачив хто заборонений альбом Ґеорґ Ґросс «Ecce homo» ?
У своїх малюнках, які може і незрозуміли для декого, хто не знає німецьких обставин – Ґеорґ Ґросс, Шліхтер і ціла генерація молодих художників, малярів викривають паскудство буржуазного ладу та його побуту…» [9, с. 262]
Ґ. Ґросс « – Нашу техніку та художність твору буржуазія визнає за найдосконалішу в сучасній Европі. Проте нам не можна потрапити ні до музеїв, ні до виставок, що влаштовують урядові заклади. Але ми маємо авдиторію серед робітництва. Я особисто не вибираюсь із штрафів і конфіскацій за «образу нації», «парламенту», за антимораль і. т. ін. Але це роботи не спиняє. Нас любить робітництво, для нього ми живемо. Ми навіть не зачіпаємо уряду і всього того зогнилого «народу» – перекупців, спекулянтів і фабрикантів, керівників сучасної Німеччини, яка котиться до монархії. Ми тільки влучно їх змальовуємо, ми відбиваємо пензлем ті умовини в яких живе робітництво. Адже кожен може бачити це навкруги. Чому це не можна бачити на папері й полотні ?
Тов. Ґросс усміхнувся.
– Ось маєте, – лагідно промовив він раз, два, три альбоми… дев’ять, десять… сорок малюнків, що конфіскував уряд.
– Проте, хіба цим спиниш перебіг подій?
Вже сьома година, треба поспішати на демонстрацію. Сьогодні ж робітництво зустрічає звільненого з тюрми свого поета.
Ми теж поспішали. Ще по склянці чаю, і – гайда.» [10, с.262-263]
Саме на цій зустрічі Ґеорґ Ґросс подарував Павлу Тичині свій альбом «Обличчя панівного класу» «Das Gesicht der Herrschenden klasse» 1921 року, за який художник отримав черговий штраф та заборону. На форзаці напис олівцем автора Павлу Тичині на німецькій мові. «Шанованому Тичині від Ґеорґа Ґросса, грудень 1924 року». В альбомі представлені графічні малюнки, є декілька колажів – стиль дадаїстичний. Жанр суспільно-політична сатира. Малюнки в альбомі в гротескно-уродливій формі зображають всі вади тогочасного німецького суспільства якими їх бачив художник, а також наші мандрівні письменники. Тут і важке положення робітників, реваншистські настрої уряду (малюнок президента Ф. Еберта з мечем на якому написано – «реванш»), мілітаризація суспільства, придушення повстання «спартаківців», «Каппський путч» (1920), малюнок призову до армії «скелету» з особистої біографії Ґеорґ Ґросса часів І-світової війни, та багато інших.
Той історичний контекст в якому перебувала Німеччина і весь світ, а саме перехід від старого укладу до нового (настання ХХ ст., революції, заміна монархій республіками, нове мистецтво). Стало для Ґросса та багатьох інших митців – полем для їх творчих експериментів, зростання, творення свого неповторного стилю. Навіть незважаючи на їх політичну заангажованість. Пропонуємо ознайомиться з деякими малюнками з альбому.
Використані джерела та література
1. Ярина Цимбал. «Чемодан, вокзал, Європа, або Шепетівка, валюта і панчохи». 2016. URL: http://litakcent.com/2016/06/14/chemodan-vokzal-jevropa-abo-shepetivka-valjuta-i-panchohy/
- Павло Тичина «Зібрання творів в 12-ти томах». Т.12 (Листи).
К., 1990. С. 43
- Павло Тичина «Зібрання творів в 12-ти томах». Т.11 (Щоденникові і літературно-мистецькі записи. Підготовчі матеріали). К., 1988. С. 217
- Дадаїзм. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Дадаїзм
- «Революційний художник Ґеорґ Ґросс». /Big bro/. URL: http://bigbro.com.ua/revolyutsijnij-hudozhnik-georg-gross/
- Ґеорґ Ґросс. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Ґеорґ_Ґросс
- 7. Валер’ян Поліщук. «Роскол Европи» Х., Книгоспілка, 1925 р.
- Валер’ян Поліщук. «Роскол Европи» Х., Книгоспілка, 1925 р.
- Олесь Досвітній. Твори. Т. 5./ Нотатки (закордоні нариси) / Х., ДВОУ «Література і мистецтво» 1931 р.
- Олесь Досвітній. Твори. Т. 5./ Нотатки (закордоні нариси) / Х., ДВОУ «Література і мистецтво» 1931 р.
