«Особисті годинники Павла Тичини»

«…І я дзвін годинника, що на [стінні], тут, – саме почув. Дві пропустив, потім почало усе єство моє рахувати – немовби це годинник бив для мене чи я для нього жив…» 

(Із щоденника П. Тичини, 17.IX. 1922 р. Харків)

 

Цікаво, що для кожного з нас значить годинник – необхідний пристрій виміру часу, ювелірна прикраса, статусна річ, просто звичайнісінький аксесуар. У нашу добу, коли на замінну старим класичним механічним годинникам прийшли кварцеві, електронні, навіть атомні, досить важко дати визначення. Сьогодні персональний годинник став багатофункціональним електронним гаджетом (утилітарною річчю), без якої можна обійтись за наявністю іншого пристрою, який неодмінно надає функцію часу.

В часи Павла Григоровича все було навпаки, персональний годинник (унікальний складний механізм) регулював життя людини на протязі доби. Це була статусна, необхідна річ – хоча і виконувала єдину функцію.

Історія створення прототипу механічного годинника сягає 725 р. Китай (династія Тан) винахідниками І Сіном та Лян Лінцзанем. Щоправда цей винахід не дав поштовху для розвитку механічного годинникарства. В Європі перші механічні годинники винайшли в кінці ХІІІ ст., вже значно пізніше в «новий час» європейці завезли механічні годинники в Китай, але там їх сприймали як дорогу іграшку, а не пристрій з вимірювання часу.

До створення механічного годинника, інституцією у якої існувала монополія на «час» була церква. Для того щоб координувати цикл богуслужінь, та і все життя монахів, потрібно було навчитись слідкувати за часом. Вдень допомагало спостереження за довжиною тіні (в багатьох монастирях на стінах збережені сонячні годинники). Самою складною задачею, було визначити час вночі коли братії потрібно вставати до ранкової молитви. В одному з абатств на Лаурі в ХІ ст. був складений невеликий трактат під назвою «Horologium stellare monasticum» (Монастирські зіркові годинники). Монах-черговий, котрому був доручений контроль вчасно будити братію, повинен був розміститись в монастирському дворі «клуатрі», і там спостерігати за положенням певних зірок. Коли на небосхилі з’являлась та чи інша зірка, приходив час дзвонити в дзвін, піднімати братію. Однак в похмуру погоду такі методи не працювали. Тоді використовувались різні засоби, котрі дозволяли відмірити однакові відрізки часу – свічки на котрих помічались рівні відрізки часу, пісочні годинники або складні водяні механізми (клепсидри). Власне згадані вище засоби вимірювання часу існували і в давніші часи. Справжню революцію спричинило створення механічних годинників – перші з них були баштові (на ратушах магістрату), механізмом яких слугували маятник та гирьове навантаження. Такі годинники були не дуже точними, не існувало навіть циферблату, час відбивався звуком дзвону, як і в монастирі. У деяких мовах баштовий годинник і дзвін називаються одним і тим же словом, наприклад нідерландською і те, і інше буде Klok. Американський історик техніки Л. Мамфорд стверджував, що ключем для розуміння промислового світу нового часу є не винайдення парової машини, а саме механічні годинники. Саме з їх появою контроль над часом почав висковзати із рук духовенства. Міська комуна стала господаркою власного часу, з власним ритмом життя. Та що там ритм, соціум секуляризував «хронос» від релігійного «біблійного часу», і порвав зі світосприйняттям традиційного аграрного суспільства. Наставала епоха «раціоналізму»!

У 1675 році було запатентовано перший кишеньковий годинник голландським вченим Християном Гюйгенсом. Цей винахідник разом з англійцем Робертом Гуком незалежно один від одного, розробили інший коливальний механізм, який заснований на коливаннях підпружиненого тіла. У класичного механізму маятника існувало три недоліки. По-перше, частота коливань маятника залежить від амплітуди коливань (цей недолік подолав Гюйгенс змусивши маятник коливатися по циклоїді, а не по дузі кола).

 

 

 

 

Х. Гюйгенс та його годинник

 

 

 

У музейній колекції квартири – музею П.Г. Тичини представлені чотири годинники, два з яких є кишеньковими. Один з таких хронометрів швейцарської компанії «Longines» – «Лонжин».

Назва годинників «Лонжин» походить від Les Longines, в перекладі з французької «довгі вузькі поля». В містечку з такою назвою в 1867 році була побудована фабрика з виробництва годинників. Та почалась історія «Лонжин» раніше, коли Огюст Агассі, дядько майбутнього засновника фабрики влаштувався на роботу в невеличку крамницю в м. Сент-Імьє у 1932 р., яка продавала запчастини для годинників. Вже через рік роботи Огюст Агассі з партнерами заснував власну фірму з виробництва кишенькових годинників. Справу дядька продовжив його племінник – Ернест Франсільйон. Будучи економістом за освітою, Франсільйон виводить фірму на новий рівень, як згадувалось вище побудував фабрику. Перший рік праці став знаковим для компанії. Саме в цьому році був створений перший механізм Лонжин – L20A. Це були перші в світі годинники, у котрих перевод стрілок і запуск виконувався при допомозі заводної головки. Раніше всі моделі годинників заводились ключем. Саме ця модель отримала бронзову медаль на Всесвітній виставці в Парижі. З тих часів фірма «Лонжин», постійного вдосконалюється і впроваджує інновації, на численних виставках виграла 10 Гран-прі, та 28 золотих медалей, що є рекордом серед виробників годинників.

Годинник Павла Тичини срібний, ланцюжок типовий для кишенькових механізмів відсутній, циферблат емальований (характерна ознака всіх кишенькових годинників з самих ранніх часів) є пошкодження – сколи біля цифри десять, нумерація арабськими цифрами, внизу циферблата секундомір котрий частково прикриває цифру шість. Номер серії годинника – 2324068 зображений позаду на механізмі свідчить про час створення 1910 рік. На задній кришці є гравірування, що дана серія годинників є переможницею чотирьох гран-прі в Парижі, Мілані, Брюсселі. Корпус годинника прикрашений рослинним орнаментом в стилі модерн. На кінець ХІХ початок ХХ ст. компанія «Лонжин» вийшла на рівень великого масового виробника, їх годинники були дуже популярні та доступні (мається на увазі ординарні моделі).

Коли Павло Григорович придбав цей годинник ? Або ж він подарований – невідомо (принаймні дарчі надписи відсутні). Ще в семінарські часи Павло Тичина, будучи на той час вправним музикантом, наймався на роботу до багатьох оркестрів Чернігова, мав власні заощадження, з яких допомагав матері і молодшим сестрам. Залишалось і на власні потреби, у спогадах про ранні часи Павло Тичина згадував, як мріяв придбати американський фотоапарат «Кодак», а от щодо годинника згадки відсутні. Тому не виключено, що цей годинник опинився в часи його семінарської молодості, або ж після закінчення семінарії коли Тичина став студентом Київського комерційного інституту (1913-1917 рр.). Весь цей час майбутній поет працював то в київських періодичних виданнях «Світло», «Рада», то в чернігівському земстві в оціночно-статистичному бюро. Можна припустити з великою впевненістю, що цей годинник саме з тих часів.

Відсутні будь-які дарчі написи і на годиннику подарованому Павлу Тичині, Григорієм Верьовкою (згідно обліковим музейним документам). Григорій Гурович Верьовка молодший друг Павла Тичини по чернігівський бурсі та семінарії, його та свого молодшого брата Євгена Тичина, як старший учень навчав нотній грамоті. У 1918-1921 рр. Г. Верьовка студент київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Паралельно у 1919 р. разом з П. Тичиною та В. Магорським організовує самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію ім. М. Леонтовича. Найбільш вірогідно, що в цей період творчої співпраці був подарований цей кишеньковий хронометр. Годинник Г. Верьовки більший і масивніший за «Лонжин» з нержавіючого металу пофарбований у чорний колір, ланцюжок відсутній. Циферблат позолочений, оздоблений зірками, стилізованим рослинним орнаментом. Числове позначення виконане римськими цифрами. На головному циферблаті, розміщенні менші з позначеннями: місяців, днів тижня, днів місяця, фаз місяця.

 

 

 

 

П. Тичина та Г. Верьовка 1950-і рр.

 

Головною проблемою цього годинника є відсутність назви марки виробника, у численних довідниках зазначається, що це є не рідкість, тому рекомендується визначати марку за гербом, торговим клеймом у вигляді емблеми або літерного знаку. На задній кришці цього годинника є літерне зображення великої латинської літери «F». Взявши на озброєння довідник, було виявлено що цьому знаку відповідають ряд швейцарських виробників. Подаємо їх мовою оригіналу: «Isaak Feld», «FavreLeuba SA», «Fabrique dEbauches Felsa SA», «Berd SA», «Eta SA», «Johannes Fetter», «J.-C. Filtenborg A./S», «Werner A. Floeri», «Florimont Watch», «La Farandole», «Charles Friedrich», «Rene Friedrich-Würth», «Usiflamme SA». Зрозуміло, що ця атрибуція назви не є остаточною, і потребує детального вивчення із залученням професійних експертів.

Повертаючись до історії персональних механічних годинників, слід зазначити, що слідом за кишеньковими були винайдені наручні годинники у XVIII ст. Користувались ними тільки жінки, це була переважно ювелірна прикраса, а не вимірювач часу (відзначались великою неточністю). Чоловіки такими годинниками не користовувалися. Вперше наручний годинник для чоловіка був зроблений для Євгенія Богарне французького політичного та військового діяча, віце-короля Італії, пасинка імператора Наполеона.

Становище наручних годинників змінилось після їх широкого розповсюдження у армії – у 1880 році масове виробництво наручних годинників для армії почала фірма «Girard-Perregaux» (Жірар Перего). Ця ситуація пояснювалась необхідністю офіцерам завжди мати перед очами циферблат годинника, для виконання точних і оперативних військових завдань. Вказана необхідна функціональність годинників стала ще більш актуальною в роки Першої світової війни, окопна тактика війни вимагала міцні, зручні годинники на зап’ясті руки офіцера. Це дозволяло оперативно і точно піднімати солдат за звуком свистка з окопів в атаку, саме ця функціональна необхідність дала їм назву «траншейних годинників». Із траншей Першої світової війни наручні годинники витіснили кишенькові хронометри назавжди, залишивши для них вузькі ніші – реплік, антикваріату, ретро стилю.

У 1920-х рр. Павло Тичина став власником наручного золотого «Мозера». Годинники цієї марки були дуже популярні в дореволюційній Росії, ця традиція була перенесена і в Радянський Союз.

Засновник торгової марки «Мозер» Іоганн Генрі Мозер народився 1805 р. в Шаффхаузені – у родинні спадкових годинникарів. Перші знання отримав від батька. У 1824 р. поїхав навчатись у м. Ле-Локль мистецтву годинникарства. В кінці 1820 – х рр., як сформований професіонал вирушає до Росії, у 1828 р. відкриває представництво своєї фірми у Петербурзі, згодом у 1839 р. торговий дім в Москві. Паралельно з цим у Ле-Локлі відкривається його фабрика, аналогічне виробництво розгорнув у Росії, де із деталей привезених із Швейцарії збирались годинники, до речі корпуса та циферблати не рідко вироблялись в Росії. На початок Першої світової війни компанія «Мозера» стала офіційним постачальником імператорського двору. Радянська влада у 1918 р. націоналізувала завод «Мозера» та багато інших часових підприємств. На їх базі було створено Агентство годинників у складі Вищої ради народного господарства. У 1920 р. переформатовано у Держтрест Точмех. Та незважаючи на нові радянські інституції, націоналізований завод «Мозера» продовжував випускати годинники під старою маркою, зважаючи на впізнаваність і репутацію бренда. Сам Володимир Ленін користувався продукцією фірми «Мозер», ними нагороджували червоних командирів, партійних і державних діячів. Поет Володимир Маяковський на замовлення ГУМу створив декілька рекламних слоганів:

«Человек только с часами.

Часы только Мозера.

Мозер только у Гума.»

«Самый деловой, аккуратный самый,

в Гуме обзаведись Мозеровскими часами.»

 

 

На середину 1920-х рр. виробництво годинників «Мозера» призупинилось, так як закінчились старі запаси деталей та механізмів. Комплектуючі потрібно було закупляти закордоном, а також необхідно було створювати власне виробництво годинників. Саме радянський «Мозер» 1920-х рр. був у Павла Григоровича у золотому корпусі (проба 583) ромбовидної форми, дизайн у стилі арт-деко, циферблат з арабськими числами, ремінець на сьогоднішній день не зберігся. Поет ймовірно довгий час послуговувався цим зручним та надійним годинником.

 

 

У кінці 1950-х, на початку 1960-х рр. поетові подарували золотий годинник американської фірми «Bulova» (засновник виходець з Богемії Джозеф Булова), саме подарували, адже це єдиний годинник на якому є дарчий надпис – П.Г. Тичині від «Укр. життя» (розшифровка – Українське життя). Під даною назвою існувало три періодичних видання: «Українське життя» м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) 1921-1923 рр.; «Українське життя» м. Чикаго 1955-1975 рр.; «Українське життя» м. Торонто 1941-1965 рр.

Подарунок надійшов Павлу Григоровичу від тижневої газети «Українське життя» з міста Торонто. Газета була прокомуністичного, прорадянського спрямування (були в Канаді та США і такі) виходила з 1941 р. Багаторічний журналіст цієї газети, а згодом головний редактор Петро Кравчук листувався з Павлом Григоровичем з 1948 р. по 1966 р. (всього 9 листів, зберігаються у особовому фонді П.Г. Тичини ЦДАМЛМ України) з редакторських питань. Газета активно друкувала твори Павла Тичини та інших українських радянських письменників. У 1965 р. ця газета об’єдналась з вінніпезькою газетою «Українське слово» і стала називатись «Життя і слово». В наступному 1966 р. коли відзначалось 75-річчя Павла Григоровича новостворена газета надіслала ювілейний лист-привітання. Видання з м. Станіслава відпадає зразу – коротка історія видання, жодних свідчень контактів, та й годинник не тих часів. Газета із Чикаго з часу заснування позицінувала себе як незалежна, і лише з середини 1960-х pp., стала в опозицію до політичної і громадської більшості на еміграції, пропагувала ревізіоністичні погляди щодо трактування УССР, крім того відсутні будь-які контакти П.Г. Тичини з редакторами газети.

 

Дмитро Нестерчук

Завідувач наукового відділу фондово-експозиційної роботи

 

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*