Священики-композитори у віночку національної музики
Ні для кого не секрет, що найосвіченішою частиною українського суспільства в часи поневолення нашого краю чужоземцями були священики. Річ у тім, що покріпачене населення навіть після звільнення через страшну бідність не могло навчатися. Чи не єдиний виняток – безоплатна духовна освіта для обдарованих дітей.
Саме семінарську освіту, яка давала ще й хорошу музично-диригентську підготовку, в Наддніпрянщині мали К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць, П.Ніщинський, П. Козицький, Г.Верьовка. А на західних теренах це були священики-композитори І. Снігурський, М.Вербицький, В.Матюк, П.Бажанський, Й.Кишакевич, О.Нижанківський, Є.Купчинський, І.Лаврівський, які розвивали вітчизняну церковну, а почасти й світську музику з другої чверті ХІХ століття (до М. Лисенка).
Тоді на Галичині відбувалося справжнє відродження музичної культури й до середини століття сформувалася так звана «перемишльська школа». Усі її представники працювали задля піднесення української національної духовності в краї, вболівали за українське музичне мистецтво і прагнули вивести його на загальноєвропейський рівень.
Сьогодні (15 травня) в 250-річницю від дня народження згадуємо одного з цієї славетної когорти – Івана Лаврі́вського (1823-1873) — українського композитора, диригента, священика УГКЦ, громадського діяча, бібліофіла, мовознавця, історика, педагога.
Як і побратими по творчості він отримав духовну освіту. Спочатку навчався в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові, а далі — у Львівському університеті, де з 4-го курсу був помічником професора кафедри історії церкви.
1798 року висвятився на священика і став працювати префектом Львівської греко-католицької духовної семінарії. У 1801-1802 роках захистив докторські дисертації з теології та філософії. Наскільки різносторонньою і багатогранною особистістю був І. Лаврівський можна судити вже з того, що одночасно з працею у семінарії поетапно викладав в університеті історію церкви, логіку, метафізику й етику, філософію і грецьку мову, моральну теологію. Пізніше був професором пасторальної теології, ректором Львівської генеральної духовної семінарії й каноніком митрополичої капітули.
Після переїзду 1820 року до Перемишля займав там посади кафедрального проповідника, каноніка єпархіальної капітули (архідиякона і декана), просинодального екзаменатора кількох львівських та перемишльських єпархій. Був директором греко-католицької друкарні (1828–32), продовжував педагогічну та викладацьку діяльність (професор римо-католицького теологічного закладу, директор Інституту дяків і вчителів). Дбав про розвиток народного шкільництва, підготував кілька підручників (написав один із перших посібників з методики навчання у парафіяльних школах).
Коло наукових і культурних інтересів І.Лаврівського дуже широке. Будучи почесним членом Краківського наукового товариства, підтримував контакти з багатьма науковцями. Зробив вагомий внесок у розвиток релігійного і громадського життя, доклав чимало зусиль до заснування бібліотек при греко-католицьких капітулах у Львові та Перемишлі. Колекціонував культурні цінності, створив бібліотечні, іконографічні й нумізматичні зібрання.
Водночас займався композиторською діяльністю: писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Відчув на собі вплив світської музики німецьких та італійських композиторів доби бідермаєру. Наслідком цього стало спрощення музичної мови та форми його церковних композицій, проникнення у духовну музику інтонацій світської пісні. Деякі з його літургійних композицій успадкували музично-виражальні засоби композиторів доби віденського класицизму а також італійської та французької оперних шкіл початку ХІХ ст.
І це не дивно, адже тодішньому бурхливому розвиткові духовної музики сприяло те, що на богослужіннях часто виконувалися оперні твори. Переплетіння було таким міцним, що за свідченням одного з музикознавців, «церква перетворилася у величезний концертний зал», де групи оперних співаків та музикантів, яких запрошували по неділях у храм, виконували музику, ідентичну до тієї, якою вони займалися увесь тиждень в оперному театрі.
Однак такі тенденції більше були притаманні церковній музиці тогочасних західноєвропейських композиторів і в меншій мірі — галицьких, чия творчість хоч і не уникнула світського впливу, але намагалася відповідати місцевим церковним канонам. Це пояснюється ще й тим, що галицькі композитори були священиками й мали вироблені стійкі консервативні смаки та уподобання.
Та все ж для духовної музики І. Лаврівського, якому належать 22 церковні композиції, властиві ознаки оперно-аріозного стилю. Зокрема, йдеться про піснеспів «Радуйтеся, праведнії», наскрізь пронизаний пісенними інтонаціями, що говорить про ліризм, як характерну ознаку музичного мислення його автора.
Свої перші духовні твори він, ймовірно, написав у Кракові (причасники «Радуйтеся праведнії» та «Хваліте Господа» для чоловічого хору, а також «Взидє Бог» для мішаного складу). Натомість найвідоміші: «Вічна пам’ять» (c-moll), «Христос воскрес» (Cis-dur), «Услиши Господи» (C-dur), «Нас ради распятого» та два великодні псалми були створені у Львові в 1865–1866 роках. І якщо хорові твори перемишльсько-львівського періоду (13 піснеспівів) зберігалися лише в рукописних збірках, то композиції, що належать до холмського періоду (1866–1873), були опубліковані у видавництві Юргенсона в Москві.
Річ у тім, що в ці роки, перебуваючи на посаді віце-ректора греко-католицької духовної семінарії у Холмі, композитор під тиском політики російського уряду створив низку духовних творів, в яких відчувався вплив російської церковної традиції. Однак імперські смаки вони не задовольнили. Мовляв, твори композитора занадто світські, в них «більше музики, ніж церковного настрою».
Але це аж ніяк не применшує той внесок, який зробив І. Лаврівський у розвиток української музики. Його хорові твори пов’язані з творчими та виконавськими традиціями вітчизняної духовної музики, а також кантами, народними піснями селянської традиції, українською міською піснею-романсом, сприяли значному зростанню інтересу до хорового співу a cappella. Завдяки плідній творчій праці діячів культури у Галичині більше уваги стало приділятися підготовці кваліфікованих хористів і регентів, які володіли технікою багатоголосого співу. Були закладені традиції хорового концертування.
Тож сьогодні вкрай важливо збирати розсипані перлини творчої спадщини діячів української культури, аби вона врешті-решт вповні постала на національних теренах, демонструючи всьому світові невичерпні багатства нашого народу.
Автор – Лариса ДАЦЮК , старша наукова співробітниця наукового відділу фондово-експозиційої роботи
