«Обличчя в нього біле, наче з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на тих грецьких камеях… Стрункий, високий на зріст. Елегантність вроджена». А ще – високопрофесійний адвокат, чудовий оратор, безкомпромісний політик і максималіст. Так сучасники характеризують Євгена Петрушевича – президента Української Національної Ради ЗУНР.
Він народився 160 років тому в містечку Буськ на Львівщині у родині греко-католицького священика. Отримав хорошу освіту (навчався на богословському, а згодом на правничому факультеті Львівського університету). Ще в студентські роки брав активну участь у громадському житті – очолював товариство студентів-українців «Академічне братство».
Після завершення навчання та здобуття ступеня доктора цивільного і церковного права відкрив адвокатську канцелярію. Заслужив прихильність широкого загалу професійним захистом простих людей від сваволі влади. Водночас проявив себе як талановитий організатор громадсько-політичного та культурно-освітнього життя: став одним із чільних діячів Української національно-демократичної партії, був головою повітової «Просвіти», заклав мережу її осередків у регіоні. Боровся проти москвофільства, яке ще мало тут досить сильні позиції. Заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч». За його сприяння збудовано «Народний дім» у Сокалі.
На виборах 1907 року Є.Петрушевича обрали одним із українських послів до парламенту Австро-Угорської імперії, а згодом він став ще й послом до Галицького крайового сейму. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої). Новий закон врешті-решт було ухвалено і після виборів до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. Пізніше кількість українських мандатів зросла до 62.
Із початком Першої світової війни Є.Петрушевич входить до широкої міжпартійної організації, яка ставила за мету боротьбу за самостійну українську державу на теренах підросійської України та широку національно-територіальну автономію у складі Австро-Угорщини (навіть вдалося домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників на українське населення Галичини).
Після оприлюднення цісарського маніфесту, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи здобували право на державність, галицько-український політичний провід на чолі з Є. Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня 1918 року у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю.
Представницьке зібрання проголосило за утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем. 1 листопада проголошено утворення Української Держави (з 13 листопада ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд. У краї розгорнулося національно-державне будівництво.
Однак розв’язана поляками війна спонукала до радикальніших дій: 3 січня 1919 року на першій сесії УНРади було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії.
Своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом він умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де на відміну від Наддніпрянщини, не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ, смертельно небезпечних для молодих держав.
Але надмірний парламентаризм і конституціоналізм Є.Петрушевича часом піддавалися критиці як такі, що не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Влітку 1919 року через вкрай складну воєнну обстановку відбулося засідання послів УНРади, на якому «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Є.Петрушевичу».
Це означало сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Але керівництво УНР розцінило це як недемократичний крок і усунуло його з Директорії. Відносини з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Але попри це, лідери приєднали Галицьку армію ідо армії УНР для спільної боротьби з більшовиками.
Бойові дії розгорнулися на Правобережжі, невдовзі довелося билися на двох фронтах проти більшовиків і денікінців. Керівництво УНР вело закулісні інтриги (С.Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками). Є.Петрушевич і далі тримався курсу на Директорію і орієнтувався на Антанту.
Але у союзників реальних планів на українську державність не було. Опинившись в еміграції, Є.Петрушевич і його сподвижники продовжили боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Уряд в екзилі домігся від Ліги Націй офіційного визнання окремішності Галичини й вона визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта.
Галицьке питання включили до розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. (Є.Петрушевич особисто очолив делегацію). Однак інтриги Польщі на міжнародній арені призвели до того, що рішенням Ради амбасадорів Антанти 15 березня 1923 року Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі.
У травні уряд ЗУНР в екзині був розпущений. Частина галицьких державних та політичних діячів повернулися на батьківщину. Сам Є.Петрушевич переїхав до Берліна, де фактично припинив активну громадсько-політичну діяльність, хоча ще певний час ще продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту, надсилав заяви до Ліги Націй.
Залишившись без моральної підтримки соратників, він підпав під вплив ілюзій національної політики радянської влади в період «українізації», через що розсварився з Є.Коновальцем і його УВО. Проте невдовзі сталінський терор поклав край його “радянофільським” настроям. 
Що ж до Гітлера, то жодних сумнівів у Є.Петрушевича не було. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав його урядові листа, в якому протестував проти німецько-радянського розподілу Польщі та вказував на самостійницькі прагнення українців. Звісно, відповіді не отримав, а на реальну боротьбу сил вже не було. Він помер 29 серпня 1940 року у Берліні, де й був похований. У листопаді 2002 року прах перенесли до Львова на Личаківський цвинтар.
Автор – Лариса ДАЦЮК, старша наукова співробітниця наукового відділу фондово-експозиційої роботи
