Історичний шлях “Соняшних кларнетів” Павла Тичини

Історичний шлях “Соняшних кларнетів” Павла Тичини

Статтю опубліковано – Тичина П.Г. Соняшні кларнети./П.Г. Тичина. – Вінниця: ТОВ “ТВОРИ”, 2019. – 108 С.

Українська історія ХХ століття, за висловом сучасника Тичини Володимира Винниченка, вимагає прочитання тільки під впливом брому. А що таке історія? Історія ‒ це люди. Усі разом, і в сукупності. Чи ж варто казати, що невпинна хода часу знаходить своє вираження в них. Великі і не дуже, талановиті і прості ‒ кожен залишає своє «я» на сторінках сивого літопису. Життєвий і творчий шлях Павла Тичини яскраво відображає історичну дійсність, в якій перебував український народ протягом ХХ століття. Поет пережив, за винятком Чорнобильської катастрофи, майже всі катаклізми вітчизняної історії цього періоду. Як не дивно, доля його першої друкованої збірки «Соняшні кларнети» відобразить національний шлях на терновому полі минулого століття.

Підйом українського духу розпочався після березневих подій 1917 року. Українська національна революція, безумовно, справила позитивний вплив на юного Тичину. Утворення свого органу влади ‒ Центральної Ради, її універсали про автономію та культурну політику подали надію на реалізацію національної ідеї.

За кілька місяців 1917 року великі друкарні України відтиражували близько 100 найменувань різної навчальної, художньої, суспільно-політичної і технічної літератури[1]. 1918 рік був чи не найсприятливішим для української книги. У 1917 році в Україні діяло всього 78 видавництв, а в 1918 ‒ 104 тільки українських видавництв[2]. «Хвиля» піднесла творчість Павла Тичин до рівня збірки. Вона побачила світ у київському приватному видавництві «Сяйво». Офіційна дата, зазначена на обкладинці, ‒ 1918 рік. Друкарня «Сяйво» була заснована при однойменному літературно-мистецькому журналі ще в 1913 році, закрита з початком Першої світової війни і відкрита знову в жовтні 1918-го[3]. Її діяльність реанімували Павло Ковжун і Михайль Семенко як майданчик для публікації літературних творів сучасників. Через місяць до влади прийде Директорія УНР, а 5 лютого Київ захоплять більшовики. Ці та інші події стали історичною основою написання як «Соняшних кларнетів», так і наступної збірки Павла Тичини «Замісць сонетів та октав» (1920 р.).

Змістове наповнення першого видання «Соняшних кларнетів» теж має відбиток історичного контексту. Збірка нараховувала двадцять дев’ять поезій. З них три ‒ 1914 та 1916 року написання, дванадцять ‒ 1917-го і чотирнадцять 1918-го. Тобто майже весь її зміст готувався за два роки української національної революції. Вже з початком 1918 року Павло Тичина, очевидно, планує вихід збірки, адже в його доробку за цей рік з’являються дев’ять самостійних творів («Цвіт в моєму серці», «Подивилась ясно», «На стрімчастих скелях»), дві частини вже написаного раніше циклу «Енгармонійне» («Туман» та «Вітер») та три нові цикли: «У собор», «Пастелі», «Скорбна Мати», «Війна». За влучним визначенням дослідниці творчості Павла Тичини О. Косінової, поезію «Соняшних кларнетів» 1918 року можна умовно поділити на три групи. Перша з них ‒ поезія, що виражає гармонію природи, високих душевних почуттів ліричного героя, друга ‒ навіяна «кричущою дисгармонією тогочасного життя», третя ‒ поезія, що показує момент порушення існуючої колись гармонії[4]. Канва історичних подій, сучасних «Соняшним кларнетам», найбільш виразно проступає крізь авторську поетичну візію таких творів як «Золотий гомін», «Дума про трьох вітрів», «Скорбна Мати», «Війна», «Одчиняйте двері», «У собор». Перші два з них були написані в рік відродження української державності.

«Золотий гомін» побачив світ на сторінках п’ятого номеру «Літературно-наукового вісника» за листопад ‒ грудень 1917 року. Твір має складну композиційну будову і важкий для розуміння. Дослідники цієї поеми стверджують, що її варто віднести до найпомітніших художніх явищ української літератури ХХ століття, але конкретних історичних подій в ній не слід шукати[5]. Погоджуючись з шановними науковцями, все ж зазначаємо, що в поемі можна впізнати опис оприлюднення Центральною Радою Третього універсалу 9 (22) листопада, в якому проголошувалося створення Української Народної Республіки. Із цього приводу на Софійському майдані відбувся парад військ: «Церемоніал розпочав голова Центральної Ради проф. М. С. Грушевський. В невеличкій промові він привітав зібраних і запросив вислухати слово Центральної Ради. […] Читання Універсалу що хвилі переривається гучними кличами «слава». Народ з захопленням вітав Народню Республіку», ‒ зазначалося на сторінках Робітничої газети[6]. Павло Тичина ж пише:

: здрастуй! здрастуй! – сиплеться з очей.
Тисячі очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! – з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
: слава! – з тисячі грудей.
Голуби.[7]

Важливо, що саме після цих рядків поет вміщує строфу-рефрен про благословення Андрія Первозваного Києву. Таким чином, саме акт державотворення став важливим поштовхом для створення поеми «Золотий гомін». Вона була розміщена автором у кінці «Соняшних кларнетів», очевидно, як мажорний акорд надії на перемогу української національної ідеї в тих історичних процесах, які охрещені сучасною історіографією національно-визвольними змаганнями.

Одразу після виходу збірки українська інтелектуальна спільнота високо оцінила поетичне новаторство автора. Уже через три-чотири місяці, у 1919 році, світ побачили дві рецензії на поезію «Соняшних кларнетів». Одна з них належала авторству політичного, державного та громадського діяча, літературознавця, редактора газети «Рада» Андрія Ніковського і була видана в збірці критичних статей під назвою «Vita nova». Андрій Ніковський зазначає: «в цих наших киданнях від ясних зір до собачого гарчання, в пошматованій уяві і нервах віку нам сучасного є своя ритміка і дисгармонія, і вони знаходять свій відголос і формули в творчости нових поетів, ‒ з них же найщиріший ‒ Павло Тичина»[8]. Конкретніше феномен «Соняшних кларнетів» розкриває засновник київського літературно-мистецького об’єднання «Музагет» Юр Меженко. На сторінках однойменного вісника літератури і мистецтва, що вийшов друком на початку 1919 року і став помітним явищем тогочасної літератури[9], він так характеризував новаторство Павла Тичини: «Головна сила поета не в згукових [звукових ‒ авт.] формах, а в образі, в тій асоціативній творчости, яка власне повинна абстракцією замінити реальність. […] В Тичині гармонійно сполучаються два боки поезії: форма зовнішня і образ ‒ форма внутрішня. І тут, він залишаючись тим самим відчуваючим музику, якою є просякнутний всесвіт, знаходить нові інтереси і цілком оригінальні можливости, формуючи свої асоціації в нові форми, на нових принципах»[10].

Музичність творчості Павла Тичини підкреслює ще один сучасник поета Микола Зеров. У своїх критичних статтях він зазначає: «Тій же задачі імпресіоністичного навіювання служить і тонкий, не чуваної доти музичності, вірш Тичини. Всі слова в ньому зважені і використані перш за все як звукові сполучення; ритми вишукані й розраховані так, щоб вплинути своїми музичними ефектами. Поет хоче впливати не чіткою окресленістю думки, а сугестивною силою своїх чарівних звуків»[11].

«Соняшні кларнети» дійсно принесли славу та визнання Павлу Тичині. Це видно з того, що за шість років книгу перевидали чотири рази.

Друге видання першої збірки поета відбулося через два, фактично через півтора, роки, у 1920-му. У січні більшовики знову захоплюють владу в Україні, Директорія УНР емігрує. Починається впровадження політики воєнного комунізму. Саме в цей час активізується «червоний терор», реорганізовується ЧК (з’являються сумнозвісні «трійки» ‒ колегії з трьох осіб, наділені повноваженнями виносити вироки аж до найвищої кари). У 1920 році в Україні чекісти розстріляли 3879 чоловік, з них 538 ‒ у Києві[12]. Всупереч червоному терору українська інтелігенція намагається зберегти досягнення національного відродження.

Павло Тичина в цей час входив до мистецько-ідеологічного «гуртка дев’яти» разом із художниками Г. Нарбутом та Ю. Михайлівим. Іншими членами були поет М. Семенко, режисер Л. Курбас, композитор П. Козицький і мистецтвознавець О. Чайківський (ще два місця були вакантні).[13] Тичина особливо зблизився з Юхимом Михайлівим, який працював у київському видавництві «Друкарь». Як зафіксувала на своїх шпальтах газета «Громадське слово» від 12 травня 1920 року, видавництво «Друкарь» придбало «три збірки поезій Павла Тичини: перша – нове доповнене видання «Соняшних кларнетів» вже закінчується друком, друга збірка «Плуг» – вже друкується; третя – «Замісць сонетів і октав» остаточно оброблена автором»[14].

Друге видання розширилося за рахунок нових поезій, які вніс до нього Павло Тичина. Це такі ліричні твори як «О, панно Інно, панно Інно», «Світає», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», а також поезія «Зелена неділя», написана під враженням від роботи у Чернігівському статистичному земстві.

Сприйняття Павла Тичини як національного поета знайшло широке поширення у колах української громадськості. Про це свідчать обставини третього виходу в світ «Соняшних кларнетів» у 1922 році. Як і перші два, назване видання тісно пов’язане з тогочасним життям. Тільки впродовж 1919‒1920 років біля сотні тисяч активних учасників визвольної боротьби в Україні виїхали за кордон, зокрема до Німеччини. Серед них значну частину складали представники наукової та культурної інтелігенції[15]. Емігранти намагалися зберегти національну ідентичність і у 1922 році утворили Спілку об’єднаних громадських і добродійних українських організацій у Німеччині.

До Берліну у 1923 році, вирвавшись з-під конвою більшовиків, потрапив і Роберт Лісовський ‒ ще один митець, знайомий і однодумець Павла Григоровича. Разом з ним Павло Тичина входив до київського літературно-мистецького об’єднання «Музагет». Саме в цьому місті, не без старання товариша, втретє друкується поезія «Соняшних кларнетів», орієнтована на широкі кола української еміграції.

 

 

 

 

 

 

Вчетверте «Соняшні кларнети» Павла Тичини побачили світ у 1925 році. Це було останнє перевидання збірки за життя автора. На той час поет вже два роки мешкав у столиці УСРР ‒ Харкові. Там він працює у редакції часопису «Червоний шлях», входить до літературного угрупування «Гарт». Світ вже побачили його збірки «Плуг» (1920 р.), «В космічному оркестрі» (1921 р.), «Вітер з України» (1924). Але час знову вимагає реанімації ранньої поезії Тичини.

У 1924 році був створений Український головний літературний комітет. Як зазначають дослідники, він виконував суто ідеологічні завдання ‒ забезпечувати державний політичний контроль над видавництвами й розповсюдженням друкованих видань, ідеологічну диктатуру пануючого класу, посилити гарантії перемоги пролетаріату на ідеологічному фронті.[16] Саме цей комітет дозволив надрукувати «Соняшні кларнети» з їх золотогомінним прославленням УНР. Парадокс?

Парадоксу немає. Двадцяті роки в історії України ознаменувалися політикою так званої «українізації». Відповідно до рішень XII з’їзду РКП(б), VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) у республіці був розроблений план розвитку української радянської культури, української мови та українізації державного і господарського апарату. Інтенсивно українізувались преса, діловодство, культосвітня робота, загальноосвітні і спеціальні школи, вузи. Значного розвитку набули в 20-ті роки українська поезія і проза, було видано ряд праць із мовознавства та історії України. Четверте видання своїм змістовим наповненням відрізнялося від попередніх. У ньому були відсутні три поезії: «Зелена неділя», «Війна І» та «Війна ІІ». На нашу думку, це пов’язано з християнськими мотивами, що звучали в ній (оспівування православного звичаю поминання померлих у переддень Святої Трійці), а також із політичним підтекстом:

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог ‒

Наше серце.

Збірку було видано в тогочасній столиці, Харкові, у Держлітвидаві.

Однак з початку 30-х років українізація, що суперечила позиціям сталінізму, почала згортатися, а згодом і взагалі була зведена нанівець. «Соняшні кларнети» 1925 року ‒ це ще одне підтвердження нерозривності поезії раннього Тичини з українською національною ідеєю.

Чотири прижиттєві видання «Соняшних кларнетів» не були проілюстровані. Перше мало обкладинку, прикрашену листям та головою соняха авторства студента Української Академії Мистецтв Леся Лозовського, учня Г. Нарбута. Він також був ілюстратором обкладинки другого видання «Соняшних кларнетів». Як зазначають дослідники, своїм мистецьким рішенням обкладинки художник точно задекларував дух символізму і народності самої поезії, що ввійшла до збірки, адже тепер тут розміщувалося графічне зображення сонця з людським обличчям[17]. Як вважають дослідники творчості Леся Лозовського, для «кларнетів» 1920 року був розроблений також інший дизайн ‒ із знаменитими нарбутівськими трикутниками ‒ улюбленим символом народного мистецтва. Саме такий вигляд мала обкладинка четвертого видання «Соняшних кларнетів». Художник-графік Роберт Лісовський, навчаючись у Берлінській Академії мистецтв створив дизайн для третього видання. Проект був відкорегований Г. Нарбутом за кілька днів до його смерті. Обкладинка характеризувалася графічною рівновагою, стриманістю композиції, чіткою, що майже емблематично працює зі шрифтом, та огортається характерною для усіх «нарбутівців» рамою. Зображено було символ України ‒ гроно калини у червоно-чорних тонах.

Таким чином, «Соняшні кларнети» Павла Тичини є нерозривно пов’язаними з нашою національною ідеєю та самоідентифікацією. У часи піднесення національної думки поезія першої збірки Тичини стає актуальною знову.

Прудивус Сергій

головний зберігач фондів

ЛММК П.Г.Тичини в м.Києві

 

[1] Купрійчук В.М. Законотворча діяльність Центральної Ради у сфері гуманітарної політики (березень 1917 – квітень 1918 року) / В.М. Купрійчук // Державне управління: теорія та практика. – 2012. – №1. – С. 5.

[2] Херсонська бібліотека ім Гончара.

[3]Васильківська О., Шумілова А. Відродження національного книговидання: 1918 рік / о. Васильківська, А. Шумілова // Вісник Книжкової палати. ‒ 2011. ‒ № 6 ‒ С. 3.

[4] Косінова О. Музичність творів Павла Тичини та Богдана-Ігоря Антонича / О. Косінова // Науковий вісник МНУ імені В. О. Сухомлинського. філологічні науки (літературознавство). ‒ 2017 ‒ № 2 (20) ‒ С. 115.

[5] Марко В. Вібрація душі поета і світ. поема Павла Тичини «Золотий гомін». / В. Марко // Науковi Записки. Філологічні науки. ‒ 2009. ‒ Вип. 85 ‒ С. 258 ‒ 267.

[6] Цит. за Кучерук О. 1917 – 1919. Київ. Адреси. Події. Люди. / О. Кучерук – К., 2008. ‒  С. 45.

[7] Тут подано авторську пунктуацію за виданням «Соняшних кларнетів» 1918 р.

[8] Ніковський А.Vita nova / А. Ніковський ‒ К. : “Друкарь”, 1919. ‒ С. 58.

[9] Рибаков М. “Музагет” / М. Рибаков // Енциклопедія історії України у 10 т. Т. 7. ‒ К. : “Наукова думка”, 2010. ‒ С. 102.

[10] Меженко (Іванов) Ю. П. Тичина “Соняшні кларнети” / Ю. Меженко (Іванов) // Музагет Київ, 1919. ‒ № 1-3. ‒ С. 131 ‒  132.

[11] Зеров М. Твори в двох томах. Том 2. Історико-літературні та літературознавчі праці / К. : Дніпро, 1990. – С. 501.

[12] Даниленко Р. Репресивна діяльність більшовиків в Україні в 1920 р. / Р. Даниленко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія Історія. – 2(120) – 2014. – С. 18.

[13] Марченко Н. Творчі контакти П. Тичини та Ю. Михайліва на тлі історичної епохи 1917-1920-ті рр. / Н. Марченко // Емінак – 2018. – № 3 (23). т. 2 .– С.37.

[14] Цит. за Білокінь С. Видавнича діяльність товариства «Друкарь» / С. Білокінь. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.s-bilokin.name/Culture/Drukar/6.html

[15] Кривець Н. Національно-культурна діяльність української еміграції у Німеччині в 20-30-ті рр. ХХ ст. / Н. Кривець // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки: Міжвід. зб. наук. пр. ‒ 2009. ‒ Вип. 18. ‒ С. 205.

[16] Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика / В.Масенко // Сучасність, ‒ 1997. ‒ №6. ‒ С.83.

[17] Мікула О. Лесь Лозовський. Титульна графіка українства / О. Мікула // Упаковка ‒ 2014. ‒ № 5. ‒ С. 67.

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*