ІСТОРІЯ МУЗЕЮ

МИНУЛЕ
1944-1967

КВАРТИРА 3 ПО ВУЛ. РЄПІНА

Квартира  3 по вулиці Рєпіна, 5 у повоєнному Києві була відома серед української інтелігенції та творчої молоді завдяки її господарю – Павлу  Григоровичу Тичині. Ці  5 кімнат були свідками творчих шукань, поетичних злетів  та переживань поета протягом більш ніж двох десятків років (1944 – 1967)

1967-1975

ДРУЖИНА ГЕНІЯ

Після смерті Павла Тичини (16  вересня 1967 року) єдиною господинею помешкання стала Лідія  Петрівна Папарук – вдова  поета. Велика  любов  до  чоловіка,  а також розуміння  значимості постаті Тичини в  літературному  просторі України та світу, зумовили дбайливе ставлення  Лідії Петрівни до  квартири,   яка продовжувала  зберігати неповторний  дух тичинівського генія.  Стараннями цієї жінки була збережена  не тільки творча спадщина  поета, його архів та бібліотека,  але  й обстановка помешкання, яку  організовував  ще  Павло Григорович. Не дивно, що останньою  волею Лідії Петрівни було створення музею на базі квартири. 

1975-1980

ШЛЯХ ДО МУЗЕЮ

Після  смерті Лідії Петрівни у 1975  році урядом УРСР була створена Комісія  по творчій  спадщині Павла  Тичини на чолі  з тодішнім головою Спілки письменників України Василем Козаченком. Почалася важлива і кропітка  робота – прийняття на облік та створення музею на наукових засадах.  Протягом кількох років фахівці архівної справи та музеєзнавці упорядковували  архів та меморіальні речі поета: меблі, предмети побуту, живопис та інше. 9 січня  1979 року була  видана Постанова ЦК КПУ та  Ради міністрів УРСР (№11) «Про створення  в місті  Києві Літературно-меморіального музею-квартири П. Г.  Тичини».  Відповідно до цього документу, музей створювався  не безпосередньо в  квартирі № 3, а на першому поверсі,  куди  були переміщені меморіальні  речі поета. Лише з 1990 року до 100-річчя від Дня  народження Павла Тичини,  під тиском громадськості, музею повернули на квартиру  на другому  поверсі.

1980 - сьогодення

МУЗЕЙ ВІДКРИВАЄ ДВЕРІ

Для  відвідувачів музей відкрив  двері 27 січня  1980 року. Першим  директором новоствореного музею стала Ірина  Блюдо.

СЬОГОДЕННЯ
Історія вулиці та будинку, в якому розміщено музей

м. Київ, вул. Терещенківська, 5

Вулиця Терещенківська (перша назва - вул. Олексіївська) була прокладена згідно генерального плану міста 1837 р., розробленого архітектором В. Беретті. Зведення в 1837–1843 Університету св. Володимира за його проектом визначало містобудівну систему навколишніх кварталів, а також якісно новий рівень забудови. Під час будівництва навчального закладу навколо нього був сформований новий район та сплановано низку вулиць – сучасні Л. Толстого, Володимирську, бульв. Т. Шевченка. На плані Києва 1861 вул. Олексіївська існувала лише на відрізку між сучасними вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка. Від первісної забудови тут збереглися флігель Першої Київської гімназії, зведений 1852 (нині № 4), первісний об’єм тепер перебудованого особняка 1842 (№ 3). У 1871 р. вул. Олексіївську продовжено до вул. Шулявської, в результаті чого утворився фронтальний квартал зі східного боку пл. Університетської.

У різні часи вулиця мала назви – пл. Університетська, вул. Олексіївська, Ново-Олексіївська (1869– 1900), Терещенківська (1900–19) – на честь родини відомих цукропромисловців, доброчинців і колекціонерів Терещенків. Вони були власниками і мешканцями кількох садиб на ній: № 3, 5, 9, 13, 15, 17, в яких містилися контори їхніх підприємств. У лютому 1919 вулиця носила ім'я Олександра Івановича Герцена (1812–70) – російського письменника, публіциста, філософа-матеріаліста; у 1919–55 – Григорія Ісаковича Чудновського (1890–1918) – учасника боротьби за владу Рад у Петрограді та Києві; у 1955–92 – Рєпіна Іллі Юхимовича (1844–1930) – художника, дійсного члена санкт-петербурзької Імператорської Академії Мистецтв. У 1992 вулиці повернено назву Терещенківська.

Будинок № 5, в якому розміщується Літературно-меморіальний музей-квартира П. Тичини, є пам'яткою пізнього конструктивізму. Збудований у 1934 році, він виділяється на тлі інших будівель вулиці, що є пам'ятками архітектури класицизму та історизму.

У будинку проживали відомі письменники, вчені, державні, політичні діячі.

Так, у 1944-1983 рр. у квартирі № 5 на третьому поверсі —Микола Платонович Бажан (1904-83) — поет, літературознавець, державний та громадський діяч. Протягом 1990-1996 рр. в квартирі діяв меморіальний музей М. Бажана на громадських засадах, очолюваний вдовою поета Н. Бажан (померла 1996), яка заповіла колекції державі. Тепер меморіальний музей-квартира — у складі Національного музею літератури України.

В липні 1957 - грудні 1974 в квартирі № 1 на першому поверсі проживав  Іван Костянтинович Білодід (1906-81) — мовознавець, заслужений діяч науки УРСР.

У 1973-1988 рр. у квартирі № 9 проживав Василь Григорович Большак (1922-88) — письменник, журналіст, член Спілки письменників України, у 1972-1979 рр. голова Держкіно УРСР.

Врешті, у 1944-1967 рр. у квартирі № 3 на другому поверсі — Тичина Павло Григорович (1891-1967) — поет, літературознавець, мовознавець, акад. ВУАН (з 1929), державний, громадський діяч. Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, у січні 1980 тут відкрито літературно-меморіальний музей-квартиру П. Тичини, в якій відтворено меморіальні кабінет, бібліотеку, вітальню, спальню.

Протягом 1980-88 у квартирі № 4 на другому поверсі проживав Турчак Стефан Васильович (1938-88) — диригент, головний диригент Київського державного академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка (1977-88), професор Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського (з 1986).

На фасаді будинку встановлено меморіальні дошки: 1959 — біла мармурова — О. Шліхтеру (арх. І. Шмульсон); 1971 — бронзова з барельєфним портретом П. Тичини (ск. А. Фуженко, арх. Т. Довженко); 1984 — бронзова з барельєфним портретом М. Бажана (ск. І. Макогон, арх. О. Стукалов); 1989 — бронзова з барельєфним портретом К. Сухомлина (ск. В. Проскуров, арх. Г. Урсатий); 1994 — бронзова з рельєфним зображенням ліри і нотного стану — С. Турчаку (ск. В. Сівко).

Верх