Дацюк Л.К. “Від мистецтва до ремесла – рукою подати”

10 листопада світ відзначає Міжнародний день вишивальниць. Він збігається з днем святої Параскеви-Пятниці, християнської великомучениці III століття, яку вважають хранителькою домашнього вогнища, а любителі вишивки називають її ще й своєю покровителькою.

Кажуть, що в старі часи на Параскеву майстрині хвалилися одна перед одною вишитим за рік. Тож і Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини хоче похвалитися високохудожніми творами з колекції поета, які перебувають в експозиції і фондах. Ідеться про два портрети Павла Тичини вишиті гладдю. Це роботи відомої української майстрині Катерини Костиркіної.

Той портрет, що нині знаходяться в експозиції музею, подарований  Павлу Тичини до його 70-ліття. Вишивальниця використала 24 кольори та відтінки ниток. І хоча вона особисто ніколи не бачила поета, створила справжній мистецький шедевр, дивлячись на чорно-біле фото в газеті.

Щодо другого портрета, який зберігається у фондах, то його Катерина Костиркіна вишила 1951 року. А   новоствореному музею-квартири його передали на постійне зберігання на початку 80-х років ХХ ст. з Державного музею українського народного декоративного мистецтва. З обох портретів поет дивиться на нас наче живий. І одразу навіть мало хто здогадується, що це не малюнок, а вишивка.

Таким же високохудожнім є і портрет світоча української нації Тараса Шевченка, який зберігається  в Національному музеї Кобзаря у Києві. Він також виконаний у техніці гладі нитками муліне.

Сріблясто-коричневе погруддя Тараса Шевченка останніх років життя обрамлене рослинним орнаментом з рожевих троянд і сіро-зеленого листя. Створила цей шедевр Катерина Костиркіна 1954 року. Портрет унікальний тим, що хоч би де знаходився споглядач, поет дивитиметься на нього.

Тож завітайте до наших музеїв, аби помилуватися пречудовими мистецькими витворами вишивальниці, та вшанувати пам’ять видатних українських поетів. Можливо, хтось надихнеться цим видом ремесла, і почавши з простого, досягне мистецьких вершин.

Спонукає до цього ще й те, що українці й вишивка — неподільні поняття.  Якщо заглянути в історію, то стародавні племена (скіфи, сармати, кіммерійці), які проживали на території України, прикрашали свій одяг вишитими геометричними орнаментами, що складалися зі свастик, меандрів, хвиль. Про це писав ще грецький історик Геродот.

Та й археологи знаходили на золотих прикрасах, на статуетках елементи вишивки на одязі. Приміром, золота пектораль з кургану Товста могила (IV ст. до н. е.), срібна ваза з кургану Чортомлик (IV ст. до н. е.), чаша з кургану Гайманова могила (IV ст. до н. е.) та ін.). Металеві фігурки так званих «танцюристів» із мартинівського скарбу на Черкащині (IV ст. н. е.) мають на пазусі сорочок широку манішку з сітчастим орнаментом, яка сягає від коміра до пояса. Подібну манішку виявлено і на бронзовій статуетці з-під Хорола на Полтавщині (IV—VII ст. н. е.). На кам’яних бабах, знайдених в українських степах, також бачимо  «вишиті» орнаменти.

Дуже часто виникнення вишивки в Україні пов’язують з трипільською культурою, яка відноситься до епохи пізнього неоліту. Історики переконані, що спіральні, хвилясті візерунки, ромби, зигзаги, меандри, кола і цятки, якими трипільці прикрашали посуд із глини, були перенесені з одягу. Звісно ж самого одягу, який був з  полотна льону чи конопель, до нашого часу не збереглося.

Щоправда, під час розкопок Соколової могили на Миколаївщині, досліджуючи поховання сарматської жриці, науковці знайшли фрагменти шовкової тканини із золотою вишивкою. Знахідку датують I ст. до н.е. Кажуть, що візерунки викладалися золотою ниткою на шовку, а потім пришивали жовтими нитками до основи.

Така техніка стала досить поширеною значно пізніше – в  ХІ–ХІІ ст. на Русі. Починаючи з давніх часів, вишивкою рясно оздоблювали ризи священників і тоді ж з’явилися перші вишивальні школи. При церквах та монастирях дівчаток навчали працювати із шовковими нитками, гаптувати золотом та сріблом на парчі, оксамиті, декорувати вироби коштовним камінням. Відомі й малюнки на мініатюрах та фресках. Про вишивку на білій сорочці наших пращурів згадується у візантійських джерелах ХІ–ХІІ ст.

Є чимало задокументованих свідчень і про те, що знать також вбиралася у вишитий одяг. В Іпатіївському літописі від 1252 року сказано, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники у XV–XIX ст. Деякі з них з козацьких часів ХVII–ХVII ст.  досі збереглися.

Тоді вишивали у кожному селі, монастирях, у дворянському та  купецькому середовищі. А вже в ХIХ -ХХ ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки. І поступово на зміну ручній роботі майстринь-вишивальниць прийшла техніка.

Перша машинка для вишивки була презентована 1821 року на технічній виставці у Франції. В історії української вишивки переломний момент також стався у XIX ст., коли популярності набули замовлення вишиванок у майстринях.  А вже починаючи з 40-их років XX ст. машинна вишивка зробила вишитий одяг доступним для всіх.

Після здобуття Україною незалежності вишиванки не одразу стали національним брендом. Лише Помаранчева революція та Революція гідності підштовхнули до радикальних змін — вишитий одяг  перестав сприйматися як елемент фольклорного костюму для сценічного виступу й став засвідчувати національну ідентичність та патріотизм людини, яка його носить.

Сучасна українська вишивка переживає розквіт. Як і раніше, вона не обмежується винятково одягом. Геометричними, рослинними, зооморфними, антропоморфними візерунками прикрашали й продовжують оздоблювати скатертини, простирадла, наволочки для подушок, фіранки, рушники, серветки, килими, гобелени. Кожен своїми руками може прикрасити якусь річ для себе чи в подарунок.

Недарма ж мода на вишивку породила цілу генерацію сучасних вишивальниць, котрі професійно і ретельно знаходять і збирають, вивчають і наново сприймають, відтворюють і дають друге життя прадавнім українським вишивкам з усієї України. Вони співпрацюють з музеями та приватними колекціонерами, радяться на спільних сайтах, збираються на майстер-класи, обмінюються досвідом на зустрічах, які організовує Національна спілки майстрів народного мистецтва України.

Їхнім активним учасником тривалий час була заслужений майстер народної творчості, відома вишивальниця Віра Роїк, яка нещодавно відійшла в інший світ на 100-му році життя. Майстриня з Полтавщини, яка майже все життя провела в Сімферополі, свої перші роботи показала світові  ще в 1936 році на Всесоюзній виставці у Москві.

Загалом у її послужному списку понад 140 персональних виставок в Україні й за кордоном, а також участь у 287-ох загальних художніх виставках на теренах СРСР і по всьому світу. Роботи майстрині зберігаються у 43 зарубіжних музеях. За видатний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність указом Президента Вірі Роїк 2006 року було присвоєно звання Герой України.

 

Старший науковий співробітник

наукового відділу фондово-експозиційної роботи

Дацюк Лариса Кирилівна

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*