Дацюк Л.К. У жертв агресії – сильний дух!

У жертв агресії – сильний дух

22 червня виповнюється 81-а річниця від початку нападу гітлерівської Німеччини на сталінський СРСР і 119-й день вторгнення путінської Росії в незалежну Україну. Ця дата у календарі позначена як День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Точніше б сказати, не війни, а воєн, розв’язаних схибленими лідерами тоталітарних держав з метою захоплення чужих територій.

У цьому праведному спротиві народів, які стали жертвами агресії, слово, нарівні зі зброєю,було і є ефективним засобом боротьби зі знавіснілим ворогом. Поети у такому протистоянні відіграють досить важливу роль, висловлюючи ідеї, які  часто не втрачають актуальності й через століття.

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій по згарищах руїни,

За рідний край, за нарід свій, за волю України.

Нам не страшний червоний Кремль, ні дикі орди сходу,

Нас в бій веде святий тризуб, знам’я вільного роду.

Так писав поет Роман Купчинський про спротив українських січових стрільців більшовицькій навалі. А Павло Тичина,  в одноіменному вірші, опублікованому на другий день гітлерівської агресії, пише про народ , який почув заклик батьківщини і йде на бій. Намагаючись з’ясувати причину ворожого нападу, він запитує:

Чого від тебе ворогу потрібно?

За що свою він злість зганяє дрібно?

І сам же відповідає, що саме дратує нападника у жертві:

Бо ти єдина, вільна на весь світ.

В тобі свобода й сонце, ясен-світ!

І хоча  ці рядки, як й інша воєнна поезія Тичини, були написана досить давно і за інших обставин, єство тодішнього й теперішнього агресора не змінилося. Як не змінилася й любов до рідної землі, яку тоді, як і тепер, плюндрує ворог. Тож, як ніколи, нині актуальною є ще один вірш поета, написаний у 1943 році, коли до розгрому гітлерівських полчищ було ще далеко, а обнадійливого слова так потрібувало знекровлене війною суспільство. Ідеться про вірш  “Я утверждаюсь”, у якому могутньо і сильно звучить ненависть до ворога і віра в сили народу, армії, в перемогу:

Фашистська гидь,

Тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу!

Поезія написана від першої особи, тому авторське “я” – це і поет, і його народ. Народ, у якого колись Тевтонія, а нині Росія «залізо, хліб та вугіль крала», і «дух загарбників осатанів», є незнищенним, адже захищає свою волю і землю:

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була…

Автор вірша безапеляційно заявляє про право такої спільноти на свободу і незалежність. Строфи цієї поезії можуть стати сьогоднішнім гаслом:

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить – я всі кайдани розірву…

Свою впевненість у тому, що перемога обов’язково буде, П. Тичина адресував мільйонам співвітчизників і вірив, що народ здолає ворога та відбудує зруйновану країну:

Із ран – нове життя заколоситься,

Що в нього світ весь буде подивлять!

Нині цю поетову віру у відродження сплюндрованої агресором рідної землі хочеться повторити як заклинання.

Старший науковий співробітник

наукового відділу фондово-експозиційної роботи

Дацюк Л.К.

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*