Дацюк Л.К. “Бандура в житті Павла Тичини”

У літературно-меморіальному музеї-квартирі поета є кілька музичних інструментів. І це не просто колекційні предмети. Це – дорогі серцю особисті речі, якими він користувався, адже грав на шести музичних інструментах.

У ранньому дитинстві навчився грати на сопілці, а за роки навчання в бурсі та семінарії освоїв гру на флейті, гобої, бандурі, кларнеті та роялі. При Чернігівській духовній семінарії в часи навчання там П. Тичини діяв духовий оркестр під керівництвом талановитого аматора А.Марковського, який складався з 32 інструментів. Майбутній поет грав у ньому на гобої або кларнеті.

В семінарські роки він був учасником кількох чернігівських оркестрів. Про це згадує Г.Верьовка, який також здобував освіту в цьому навчальному закладі, і О.Соловйов – хоровий диригент, а пізніше й композитор, який знав П. Тичину в юності й доклався до його навчання музиці.

Саме під керівництвом Соловйова юнак вивчав курс елементарної теорії музики, самостійно освоїв гармонію за підручником Римського-Корсакова, відвідував заняття в музичних класах чернігівського відділення Російського музичного товариства, де викладали талановиті педагоги, випускники кількох консерваторій.

Словом, музичне виховання та навчання музиці П. Тичини розгорталося досить послідовно: народнопісенне оточення в дитинстві, 6-річний спів у монастирських хорах, диригентська практика, гра на кількох музичних інструментах та участь в оркестрах.

Все це було чудовим  підґрунтям для розвитку музичного таланту, а поезія і музика були тими двома крилами, які високо несли його по життю. Поезія була музичною, а заняття музикою надихали на написання віршів. Але якщо на літературній ниві П. Тичина досяг значних висот, то на музичних теренах відчував прогалини в освіті й планував заповнити їх навчанням у консерваторії, однак не склалося.

— А скільки у мене було музичних думок, — пізніше жалкував поет, але займатися музикою не припиняв.

Що ж до бандури, то Тичина любив грати на цьому музичному інструменті, акомпанував собі, виконуючи народні пісні. Збереглося чимало світлин, на яких він грає на різних музичних інструментах. у тому числі й на бандурі. Є про це й письмові згадки. Зокрема, в одному з листів до тещі Катерини Папарук, поет згадує як винаймав у неї житло: «…прийшов квартирантом до вас у сивій шапці старій, у потертім пальті, але з піснями та бандурою».

Бандура, яка експонується в музеї-квартирі, пізнішого часу. Вона подарована П. Тичині його до 50-річчя колегами зі Спілки письменників України.

Бандура зроблена з дерева, оздоблена кусочками перламутру (по центру вмонтовано перламутрову зірку). Струни металеві, на грифі – 16 клавішів для басів. Ідентифікувати авторство вдалося завдяки тому, що під час реставрації в бандурі знайшли записку такого змісту: «Эксперимент №4 конструкции любителя Тузиченко Владимира Павловича. Изготовлено автором 1940 г. ноябрь. Работа ручная».

Зрозуміти любов Тичини до одного з найдавніших українських народних інструментів  допоможе детальніше знайомство з ним. Інтригує не лише походження бандури, а й навіть назва, довкола чого точаться постійні суперечки.

Одні дослідники вважають, що бандура була запозичена і зазнала поступових серйозних конструктивних змін, унаслідок чого й стала українським національним інструментом, який не має аналогів у світовій музичній культурі.

Інші переконують, що в кожного народу побутували свої інструменти, які мали подібну назву: французька mandore, іспанська bandurria, італійська pandora, німецька Bandore…Однак усі сходяться на тому, що на території України бандура з’явилася досить давно.  Її зображення  є на золотій пластинці зі скіфського поховання біля с. Сахнівка на Херсонщині, на фресці Х1 ст.у Софійському соборі.

Досить правдоподібною щодо походження бандури є гіпотеза, що вона  еволюційно пов’язана з кобзою. Обидва інструменти зовні схожі. Є подібність у конструкції і навіть  функціональні назви струн на грифі подекуди збігаються . Репертуар та форми діяльності кобзарів і бандуристів також особливо не відрізняються.

Відомо, що бандура була улюбленим інструментом козаків. На Запорізькій Січі існували хори, оркестри, рапсоди-бандуристи. Їхній репертуар складався з дум, історичних, жартівливих пісень, пісень до танцю. Бандуристи офіційно входили до складу Війська запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.

Що ж до назви, то оскільки ще в XV ст. українських бандуристів запрошували до королівського двору Польщі,  у XVIII–XIX ст. — до російського імператорського двору й інструмент набув, так би мовити, шляхетності, то  саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» в панському середовищі й почали його називати модною західною назвою «бандора» .

Про затребуваність такої музики свідчить і той факт, що царським указом від 1738 року в Глухові було створено музичну школу для поповнення придворного хору і оркестру. Згідно з ним серед інших музикантів готували й бандуристів.

Стосовно еволюції самого інструменту, то в різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил (пізніше їх обвивали мідним дротом). Різною була й манера гри.  Скажімо, у XVIII – XIX ст. всі бандуристи використовували техніку притискання струн до грифа, тобто грали як на кобзі. Нині ж, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, музиканти не притискають струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки) у потрібний момент видобувають звук певної струни.

Змінювалися як методи гри, так і сам інструмент. На початку XIX ст. старосвітська бандура витіснила ладкову. Однією з причин було те, що оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки й підштовхнули до створення нового багатострунного музичного інструменту, який запанував у XIX ст.

За часів «українізації» 20-х роках ХХ ст. було затверджено програму розвитку бандурного мистецтва на державному рівні (ухвала Вищого музичного комітету при Наркомосі УСРР від 1927 про вдосконалення бандур, налагодження їх серійного випуску, організацію класів гри на бандурі в навчальних закладах усіх рівнів). Від 1954 розпочато серійне виготовлення концертних бандур на Чернігівській, а від 1964-го  – на Львівській фабриках музичних інструментів.

Однак пізніше надто захопилися «вдосконаленням» і бандура трансформувалася у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Проте й старі зразки повністю не зникли. Тож сучасна бандура має два різновиди – народний і «радянський».

Традиційна (народна, старосвітська бандура)  має 4-8 струн на грифі, 14-18 бічних приструнків. У модернізованої стандартної бандури-прими  55—58 струн і вона настроєна в тональності соль мажор. Є й концертні інструменти, які відрізняються від бандури-прими тим, що мають 61—65 струн і механіку для перестроювання приструнків.

Приємно констатувати наявність інноваційного напрямку бандурного мистецтва, пов’язаного з  використанням цих інструментів у сучасній естрадній музиці. Початківцями тут були ВІА «Кобза», а нині пропагує ці традиції гурт «Шпилясті кобзарі», виконуючи поряд з українським репертуаром хіти європейської рок-музики. У 2015 в рамках проекту EM-VISIA бандура вперше прозвучала і в жанрі експериментальної електронної музики.

Тож приходьте до музею, аби побачити і почути багато цікавого про життя і творчість П. Тичини, про його вподобання і захоплення музикою й не тільки нею.

 

Старший науковий співробітник наукового відділу фондово-експозиційної роботи

Дацюк Лариса Кирилівна

 

 

 

Оставьте первый комментарий

Оставить отзыв

Ваш e-mail (не публикуется).


*