Автографи перекладів Роберта Бернса

у бібліотеці Павла Тичини

 

                                                 …і що  ви  знаєте, кроти, про  сонце?

                                                                                       В. Мисик

 

Серед великої бібліотеки Павла Тичини можна знайти різноманітну літературу: багатотомні видання, старовинні фоліанти, книги, подаровані авторами з власним дарчими написами, художні альбоми, музичні ноти, журнали, брошури. Проте серед усього цього досить важко знайти рукописи чи  принаймні машинописи. Колись, в часи Павла Григоровича, вся рукописна спадщина була невід’ємною частиною бібліотеки (так, до речі, була втрачена частина рукописних текстів у першій бібліотеці поета в часи ІІ світової війни). Після смерті вдови Лідії Петрівни Папарук-Тичини у 1975 році рукописна спадщина її чоловіка була передана в ЦДАМЛМ України, де був сформований найбільший особовий архівний фонд поета.

У 1980 році гостинно відкрив двері для відвідувачів новостворений музей П.Г. Тичини. Протягом сорока років функціонування цієї установи шанувальники творчості поета мають змогу споглядати велику книгозбірню Павла Григоровича. Окрім окремої кімнати-бібліотеки з великими книжковими шафами до самої стелі, книги містяться і в чотирьох інших кімнатах музею-квартири. Всього їх налічується більше 20 тисяч, що є найбільшою меморіальною спадщиною в колекції музею. В одній із шухляд поміж книжок загубився невеликий конверт, в якому на розрізнених пожовклих аркушиках (кількість – 71, розміри 12,5х18 см) зберігається біловий автограф перекладів Роберта Бернса авторства Василя Мисика. На першому аркуші вгорі перекладачем написано – Роберт Бернс (українською та англійською мовами), потім заголовок «Вибране» внизу «переклад з англійської В. Мисик». Другий аркуш представлений передмовою автора «Від перекладача».

«Понад третину вміщених у цій збірці бернсових поетичних творів взято з видання 1932 року: «Пісні та поеми» Роберта Бернса; тепер їх або заново перекладено або старі переклади піддані ґрунтовній переробці. Інші дві третини перекладено вперше. Принцип добору – ті ж самі що і в останніх російських виданнях Бернса, з тією хіба одміною, що перекладач представив дещо повніше мотиви, які зближають великого шотландського поета-демократа з Тарасом Шевченком»

Всього рукопис містить сорок три твори без дат створення, відсутня також і загальна дата добірки.

Отож, перед нами постає цілком нова збірка перекладів Василя Мисика. Автор перекладів Роберта Бернса, Василь Олександрович Мисик (1907-1983) був людиною з надзвичайною складною долею. Він, син українського степу, був такий же незламний і твердий, як і шотландські гірці, оспівані Бернсом. Син священика, Мисик у 1922 р. закінчив «семіричку» в рідному містечку Новопавлівка, у нього викладав Аркадій Казка (семінарський товариш Павла Тичини). Саме Казка побачив поетичне обдарування юнака. Зшиток з поезіями Василя він надіслав до свого друга Павла Тичини, щоб той дав оцінку. З цього часу почалося листування двох поетів, одного – знаного, іншого – початкуючого.

В листі-відповіді від 4 квітня 1923 р. Павло Григорович дав характеристику оригінальній поезії Василя Мисика: «Я давно вже знаю Вас по Ваших писаннях. Аркадій читав мені. Читав я й сам. Душа мені подобається, а темперамент не завжди. Мені здається, степовий Пан мусить реагувати на події. Він повинен бути більш здраматизований, ніж гамсунівський благословенний. Нема напруженості. Колізії нема. Взагалі Ваш талант потребує більшого простору, простору не тільки степового. В противному разі утворюється один тон, який до кінця витримати не можна. Філянський, Рильський. Коли б Вам удалося як-небудь до центру перебратись! Може б, Аркадій посаду де знайшов. Пробачте, що з критики почав знайомство. Ви ж знаєте критикувать найлегше.

Спробуйте свої сили на більших речах. На композицію зверніть увагу. За тему візміть свій же таки степ. Пана. Соковитості і барв – вистачить. Всього доброго.» [1, С. 16]

Того ж року в журналі «Червоний шлях» (Харків), де працював редактором П. Тичина, були надруковані вперше вірші Мисика.

Водночас Тичина, можливо, побачив творчу спорідненість поезій хлопця з неокласиками, тому показав поезії школяра Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. Таке заочне знайомство сприяло в подальшому тому, що творчість молодого літератора стала близькою до неокласиків. Навіть коли В. Мисик перебував у літературних організаціях «Плуг», «Пролітфронт», ВУСПП, його творчість була співголосна з неокласиками, та стала орієнтиром в оригінальній поезій, а особливо у перекладацькій діяльності. Микола Зеров та Максим Рильський стануть добрими наставниками на все життя.

В подальшому Павло Григорович агітував Мисика переїхати до Харкова. У 1926 р. В. Мисик прислухається до  поради і наважується на переїзд. У Харкові Мисик працює коректором у друкарні імені Г. Петровського, із 1927 р. – у бібліотеці Будинку літераторів ім. В. Блакитного. Цей період вагомий у діяльності В. Мисика, оскільки, по-перше, у Будинку літераторів постійно відбувались поетичні читання, обговорення літературних подій, що дозволяло молодому поету перебувати у постійному літературному вирі. Починає ґрунтовно вивчати мови – французьку, німецьку, англійську.[2, С. 294]

У 1929 році В. Мисик разом із П. Тичиною разом відвідав Вірменію, у 1930 р. вступає до Харківського технікуму сходознавства, де вивчає східні мови. Літні періоди 1931-1933 рр. В. Мисик подорожує по Середній Азії, де збирає цікаві спостереження, які вийшли навіть як окремі «Тисячі кілометрів» (1932), «Казахстанська магістраль» (1932), практикує вивчення таджицької мови – вперше публкує переклади з цієї мови у книзі «Будівники» (1933)

На початку 1930-х рр. В. Мисик здійснює переклади з англійської мови, а саме твір американського прозаїка Дж. Дос Пассоса «1919», «42-паралель» (ймовірно), та шотландця Роберта Бернса. У 1931 р. у «Червоному шляху» була надрукована Пісня з поеми «Веселі бригади» Р. Бернса, а вже в наступному році вийшла збірка «Пісні та поеми» Роберта Бернса, про яку згадував Мисик у передмові подарованого Павлу Тичині рукописного збірничка.

1934 р. органи НКВС арештували Василя Мисика, навіть незважаючи на те, що ордер на арешт був виписаний на його сусіда – письменника Василя Минка. Не визнавши себе винним на допитах (можливо, це і врятувало життя молодого письменника від розстрілу), отримав свої п’ять років Соловків, де зустрівся з Зеровим та Филиповичем. Про спілкування з Миколою Зеровим в таборі згадує у листі до М. Рильського за 26 жовтня 1962 р. «…Шановний Максиме Тадейовичу! Прочитав Вашу замітку в «Літературній Україні»: «Хто ж видасть «Енеїду»… Десь у 1937 р. я бачився з М.К. Зеровим. Він працював і там над своїм перекладом «Енеїди» (мав час бо працював сторожем). Кілька разів читав мені з товстого рукопису. Можливо, що рукопису той лежить у якомусь архіві. Чи не можна б його пошукати? Така знахідка порадувала б усіх. З пошаною Мисик…» [3] Максим Тадейович у зворотному листі лише гірко констатував факт безповоротної втрати перекладу [4, С. 353]

У 1940 р. Василя Мисика було звільнено, і він повернувся до Харкова, де йому як колишньому табірному в’язню відмовили в роботі. 22 березня 1940 року Мисик пише до Тичини. ” Дорогий Павло Григорович ! Не наважився б написати до Вас, якби не де-які випадкові зустрічі в Харкові з письменниками, що добре поставилися до мене і запитували, чи буду я працювати в літературі. Звичайно, мені дуже хотілося б повернутися до старої роботи…

Але чи будуть друкувати мене ? Підлий, необґрунтований наклеп на п’ять років вирвав мене з суспільства. Тепер я звільнений без всяких обмежень, маю харківський паспорт, але влаштуватися в Харкові ще не зміг, треба, щоб хтось викликав туди на роботу. Поки що відпочиваю на селі, в колгоспі. Коли це не буде для Вас незручно, прошу написати мені пару слів – відповідь на запитання.

“Боятись” мене нема чого: совість моя була і є чиста – і я нічим не заплямував себе. Якби було інакше, я б не писав до Вас та й не повернувся б у Харків.” [5]

Очільник Спілки письменників України О. Корнійчук порадив Тичині, щоб Василь Мисик написав заяву про відновлення у Спілці письменників. В тогочасних реаліях не бути спілчанином означало бути безіменним автором, відлученим від повноцінної літературної діяльності. «…Тов. Корнійчук доручив мені переказати Вам, що не зайвим було б зараз мати заяву від Вас про відновлення в Спілці письменників…»(9 квітня 1940 р.) [6, С. 207]

Василь Мисик прислухався до поради, заодно розпочав творчу діяльність.

“…Дорогий Павло Григоровичу!  Дуже вдячний Вам за Ваш квітневий лист. Зробив я там, як Ви порадили мені, тобто надіслав заяву до Спілки. Разом з тим узявся й до роботи…” (4 червня 1940 р.) [7]

Поновлення у Спілці до початку війни не відбулося, проте не очікувано на початку 1941 р. у «Радянській Україні» з’явилася поема Мисика «Хата», яку він надіслав М. Рильському як «звістку про себе». «Хата» стала помітним явищем у передвоєнній українській літературі. [8]

Після недовгого перепочинку – війна, полон, німецький концтабір та участь у запіллі, втеча і знову радянський концтабір. З табору звільнених військовополонених і репатрійованих громадян СРСР№ 266  Мисик писав до Тичини: «…Тепер все в минулому, але лишається свідомість того, що, не зважаючи на крайню жорстокість умов і на щоденну можливість потрапити живим у крематорій, зберіг душу чистою і зробив усе, що міг. Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші. …Виїхати з розбитої Німеччини не легко: для нас усе в другу чергу. І поворот додому трохи лякає: бо дому немає…». [9]

На початку 46-го року він опинився у Миколаївці, де пробув до 49-го (потім переїхав до Харкова і влаштувався бухгалтером на підшипниковий завод). З листів до Тичини дізнаємося, що Мисик страшенно хотів повернутися до перекладацької праці: «Не хочеться втрачати мовних знаннів: з англійської, французької, німецької, з якими я обізнаний досить широко і, мабуть, в одній мірі. Хотілось би поповнити в пам’яті те, що знав з перської мови, а потім оволодіти нею. Може б Ви могли мене використати на якійсь посаді…» (4 серпня 1946 р.)[10, С. 6]

У 1948 року він укладає нову книжку перекладів з Бернса і пише листа до Рильського з проханням допомогти її видати, бо «на жаль, мені досі не пощастило зацікавити нею видавців. Висловлювання Фадєєва про Бернса і той інтерес, який становить він для нашого читача, через свою спорідненість з Шевченком, все ж дають мені надію коли-небудь привернути до цієї справи увагу видавців». Проте ані посилання на авторитет тодішнього голови Спілки письменників СРСР, автора «Молодої гвардії» Фадєєва, ані зусилля Рильського (який щойно сам пережив кампанію цькувань за «націоналізм») не допомогли: аж до початку «хрущовської відлиги» Мисик лишався поза літературою, а про саме його існування знало лишень вузьке коло людей. [11]

Орієнтовно в той час Тичина отримав від Мисика біловий автограф нових поетичних перекладів з Роберта Бернса. Павло Григорович маючи на руках переклади Мисика оббивав пороги видавництв, та все безуспішно. «…Завідуючий сказав, що нібито для видавництва хтось уже інший переклав Бернса – та про це, певно, Вам уже написав Микола Іванович. Скажу тільки одне; жалко, що такі хороші переклади, як Ваші, та лежатимуть без діла. Через мою важку попередню роботу (мається на увазі посада міністра освіти УРСР), як також і через велику завантаженість сьогодні, – я, на жаль, не в силі допомогти Вам у ближчім часі. Краще всього, якби Вам можна було хоча б на кілька днів заскочити до Києва. В кожнім разі, як тільки повернувся до Києва цього разу (а щось мені дуже далеко треба буде їхати), то я ще раз поговорю про Ваші переклади у видавництві…» (23 березня 1949 р.) [12]

Така ситуація тривала до доленосного 1956 р., коли після ХХ з’їзду КПРС розпочалася реабілітація колишніх в’язнів сталінських концтаборів. Василь Мисик був виправданий, не забарилися і перші публікації. У журналі «Вітчизна» за №9 1956 р. були надруковані окремі вірші, епіграми, епітафії Р. Бернса у перекладі Василя Мисика. Незабаром у 1958, 1959 , 1965 рр. ці переклади виходили окремими книгами разом з перекладами з Бернса Миколи Лукаша. Однак на 1956 р. для Василя Мисика це був ковток свіжого повітря та промінь надії на подальшу творчість. Павло Тичина радісно відгукнувся на цю публікацію.

«Дорогий Василь Олександровичу! Від душі вітаю Вас! У мене збереглися Ваші переклади з Бернса. Оце тільки недавно довідався – яка Ваша адреса, той пишу, щоб знати; чи переслати їх Вам? а чи може є у Вас копії?

Хороші Ваші останні видрукувані в журналі поезії.

Усі наші шлють Вам своє вітання.

Ваш П. Тичина» [13, C. 338]

До Павла Григоровича надійшла відповідь, сповнена оптимізму та натхнення: «…Так багато збігло води ! Так мало прочитано і написано !

Втішає те, що в найтяжчих  випробуваннях не я гріха на душу і маю право (тепер і формально) всім сміливо дивитися увічі.

Перекладів тих не висилайте – у мене є інші. Був би вдячний якби їх знищили (писались вони поспіхом)…». (16 грудня 1956 р.) [14]

Звичайно, ці чудові переклади не були знищенні, вони збереглися у бібліотеці поета як рукописна спадщина одного з надбань перекладацького мистецтва України.

У 1963 році Василь Мисик присвятить вірш Роберту Бернсу «Серце Бернса», творчість якого надихала його, була дороговказом на складних перепетіях життя. Поетичні переклади великого шотландця (здійсненні у кінці 1940-х рр. і вперше надруковані у 1956 р.), стануть відправною точкою відродження Василя Мисика.

 

«…Невігласи! Лише поет з великим

І щедрим серцем

Уміє під сільським убогим пледом

Прекрасне бачить.

 

А як любив їх Бернс і як він знав їх

Як оспівав їх!

І що ви знаєте, кроти, про сонце?

Про серце Бернса?» [15, C. 123]

 

Використані джерела та література

 

  1. Лист П.Тичини до В. Мисика, 4 квітня 1923 р. Тичина П.Г. Зібрання творів у 12 т. (т. 12). К., 1990
  2. Л.В. Коломієць. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років. Вінниця. 2015
  3. Інститут літератури НАН України ф. 137, од. зб. 5674
  4. М. Рильський. Зібрання творів, т. 20, К., 1990
  5. ЛММК ім. П.Г. Тичини КВ-583, Р-72. Лист від В. Мисика 22 березня 1940
  6. Лист П.Тичини до В. Мисика, 9 квітня 1940 р. Тичина П.Г. Зібрання творів у 12 т. (т. 12). К., 1990
  7. ЛММК ім. П.Г. Тичини КВ-584, Р-73. Лист від В. Мисика, 4 червня 1940 р.
  8. Максим Стріха. «Василь Мисик – той хто, вижив на Соловках» https://www.radiosvoboda.org/a/24492929.html
  9. 9. І. Мазуренко. «Проросту листком… До 100-річчя від дня народження поета Гуляйпілля Василя Мисика» http://museum.dp.ua/article0076.html
  10. 10. ЦДАМЛМ України ф. 464, оп.1, од. зб. 6868, 4 серпня 1946 р.
  11. 11. Максим Стріха. «Василь Мисик – той хто, вижив на Соловках» https://www.radiosvoboda.org/a/24492929.html
  12. 12. Лист П.Тичини до В. Мисика, 23 березня 1949 р. Тичина П.Г. Зібрання творів у 12 т. (т. 12). К., 1990
  13. Лист П. Тичини до В. Мисика від 3 листопада 1956 р. Тичина П.Г. Зібрання творів у 12 т. (т. 12). К., 1990
  14. ЦДАМЛМ України ф. 464, оп. 1, од. зб. 6868, 16 грудня 1956 р.
  15. В. Мисик Твори в 2-х т. Т. 1, К., «Дніпро» 1983

Завідувач наукового відділу фондово-експозиційної роботи

Нестерчук Дмитро